нон-фікшн уривки

Збрехати, щоб сказати правду. Олександр Михед

Збрехати, щоб сказати правду. Олександр Михед

У лютому 2009-го Міжнародна федерація Червоного Хреста проводила навчання у тренувальному таборі міста Струґа (Македонія). Метою навчань було сформувати так звані Регіональні команди швидкого реагування, що складалися б із представників десятків країн. Учасники команди мали отримати чітко розписаний алгоритм узгоджених дій і підготуватися до вирішення нагальних проблем. Ядро групи складали спеціалісти в різних галузях: служба охорони здоров’я, логісти, екологи та рятівники.


Навчання почалося зі знайомства учасників тренінгу з 13 країн та обговорення схем, за якими може відбуватися злагоджений порятунок потерпілих.


Під час дружньої вечері на телеекрані зненацька з’являється екстрений випуск новин «Вісті Македонії». Жінка середнього віку з нехарактерними  для професійних дикторів інтонаціями говорить про загрозу «впливу вологих мас», які нависли над Македонією. Композицію кадру чітко прораховано: на столі у дикторки стоїть національний прапор, симетрично розставлено чотири глечики, за її спиною два монітори відтворюють зображення жахливої повені. Слова дикторки про катастрофічний паводок супроводжує відеоряд, що його нібито було знято в різних регіонах країни.


На сороковій секунді «хроніки новин» на першому плані з’являється плече юнака в білій майці, за ним видно землю, яку поглинає стихія. «По всій Македонії оголошено надзвичайний стан», – нагнітає тривожну атмосферу дикторка, передаючи слово «директору МНС». Щоправда, коли в кадрі з’являється наступний мовець, титри ідентифікують його як «директора кризового центру». Але таких деталей учасники семінару вже не помічають.


«В атмосфері жаху не маєш часу на роздуми. Тож кадри хроніки, на яких рятувальників у лютому вдягнено в самі футболки, теж ніхто не піддає сумніву.


У виступі директора звучать додаткові деталі, що мають переконати: ситуація надзвичайна. Є багато поранених, зруйновано інфраструктуру, знищено будинки, кримінальні групи здійснюють мародерства. Виступ закінчується словами про необхідність мобілізувати сили Червоного Хреста Македонії та надати допомогу постраждалим районам країни.


Тренування скасовано. На наступний день заплановано виїзд учасників тренінгу на ліквідування наслідків повені. Учасниця тих подій грузинка Тамар Мачабелі згадує: «Ми повірили в реальність цього повідомлення на 99,99%». Цьому сприяло кілька чинників: пізня вечеря, учасники команди не були готові до стресу; повідомлення оформлено у стилі випуску новин; і, найважливіше, кілька років тому на такому ж тренінгу в Македонії сталася ідентична подія – працівники Червоного Хреста, які приїхали на тренінг, опинилися в епіцентрі природного лиха. Частково вони були готові до такого повороту подій, бо раніше щось схоже вже траплялося.


«Половина групи не спала вночі. Багато хто вже мав великий досвід дій у схожих ситуаціях. І вже точно ніхто не чекав, що день буде легким. Усі готувалися до найгіршого», – згадує Тамар.


Учасників тренінгу ділять на три групи відповідно до районів Македонії, де сталося лихо: Охрид, Дебар, Бітола. Їх переконливо просять залишити мобільні телефони, натомість видають рації. Так групу ізолюють від неконтрольованих джерел комунікації.


Ілюзія жаху, що її створили організатори тренінгу, починає розсіюватися доволі швидко. Перший же пункт маршруту – місцева лікарня – не справляє враження потерпілого від лиха. І не схоже, що «лікарі перебувають у стані стресу.


Однак непевне відчуття завислості між справжньою реальністю та умовно ігровим простором тренінгу сколихується вже наступної миті, коли в лікарню вривається натовп людей, вимагаючи надати їм термінову медичну допомогу. «Тут уже було відчуття п’ятдесят на п’ятдесят, – зауважує Тамар, – п’ятдесят відсотків гри – п’ятдесят відсотків реальності». Оскільки багато хто з учасників «тренінгу вже стикався зі схожими ситуаціями, відчуття «реальності» дійства тільки посилювалося. ∆о того ж, як відмовити у допомозі людині, яка просить про неї?»


Лише згодом стало зрозуміло, що катастрофічна ситуація – не більше ніж «жарт», як називає це Тамар.


Ілюзія легко зникає, коли хтось раптом каже: «Посміхнись, тебе знімає прихована камера». І весь шерег дивних, абсурдних і часом жахливих епізодів, які насправді проживаєш, виявляється лише постановкою. Ілюзією справжності.


Зрозуміло, що тренінг у Македонії нічим кардинально не відрізнявся від інших навчань такого типу, у рамках яких створювалися екстремальні умови, наближені до «польових». Однак особливим був сам інструмент для створення цієї реальності – фальшиві новини про несправжніх потерпілих від неіснуючого лиха.


Через імітування стилю теленовин та завдяки мішанині документальних кадрів було створено ілюзію реальності. Згодом на документальні зйомки про тренінг було накладено анімацію умовних смуг дощових крапель, що тільки увиразнювали ілюзорність усіх подій.


Ми віримо зображенням. Віримо документальним плівкам. Не переймаючись питаннями: чи це було насправді? Чи вони правдиві? Чи не є фейком те, що нам подають в обгортці правди?


Особливість несправжньої, фейкової реальності Струзького тренінгу в тому, що це брехня, яка має на меті сказати правду. Через маніпулювання реальністю та свідомістю учасників тренінгу було витворено ситуацію, в якій люди навчаються, згуртовуються і починають діяти злагоджено. І в цьому полягає винятковість цього випадку – фейк спрямовано на умовне «добро».

 

«Загалом проблема фейку і, ширше, довіри до гіпертрофованої медійної реальності, до «справжності», стала ключовою в останнє десятиліття ХХ століття і пронизує сучасне повсякдення: від побутового полювання на «справжні», генетично не модифіковані овочі-фрукти до пошуків туристичної автентики, яка, без сумніву, є черговою імітацією на продаж. У яку ми хочемо вірити.


Та найбільше дискусій довкола фейків відбувається в інформаційний сфері. Із розвитком Інтернет-форумів, блогосфери та соціальних мереж запускається механізм конструювання цифрових ідентичностей: кожен має змогу наново витворити свій віртуальний образ, image. І якщо не вдається створити ілюзію своєї “статусності”, то можна просто завести фейковий акаунт – привласнити чужу ідентичність. Соціальні мережі стають замінником повсякденного живого спілкування, реалізуючи давню мрію програмістів та архітекторів кіберпростору – створити максимально творчу компанію реальності, її іміграцію.


Оскільки цифрові технології доступні майже всім, продукувати і маніпулювати зображеннями стає максимально просто. Арільд Фетвейт (Arild Fetveit) вказує на парадоксальний процес: одночасно «посилюється і послаблюється віра у фотографічний дискурс”. Умовно кажучи, чим більша ймовірність того, що зображення – фейк, тим більше посилюється прагнення знайти «реальні» зображення.


У кінематографі ця тенденція особливо посилилася наприкінці 1990-х, коли фільм «Відьма з Блер» (The Blair Witch Project, 1999), започаткував тренд так званого «found footage» (знайдених плівок): імітування реальних зйомок, завдяки чому виникає ефект максимальної присутності глядача у вирі подій. Успіх таких фільмив – свого роду реакція на поширення епічних багатомільйонних постановок, нашпигованих спецефектами, що витворюють нову реальність.


Однак найбільше на глобальну масову культуру вплинуло “реальне телебачення” і поява неймовірної кількості різноманітних підтипів реаліті-шоу . За А. Фетвейтом, відбувається глибинна “втрата впевненості відчуття контакту з реальністю через аудіо-візуальну репрезентацію”; хмара фільтрів, крізь які проходить інформація про подію, витворює коридори викривлених дзеркал, що віддаляють споживача від першопричини. Фетвейт вказує, що зв’язок між “profilmic” (тим, що було безпосередньо перед камерою у процесі зйомок) і кінцевим зображенням, яке бачать глядачі, частково зникає. Дослідник зазначає, що “на глибшому психологічному рівні розквіт реального телебачення можна вважати істеричною спробою відродити те, що, схоже, було втрачено після “диджиталізації” (поширення цифрових технологій).


Реальне телебачення заповнює пустку, що утворилася.


Воно продає глядачеві нібито протиотруту від маніпуляцій із реальністю, вдаючи, що витворює максимально адекватну картину дійсності та що спроба сказати правду цінніша за рейтинги. І за прибутки від реклами.

 

Однак разом із тим «реальне телебачення дає споживачеві сеттінг і контекст, співзвучний із його мріями та уявленнями». Реальне телебачення – це одночасно створення мрії, обіцянка її реалізації та діагностування сучасності, розвага і документ епохи, найпопулярніша в якому відбувається стилістика сучасного телебачення і стиль життя мільйонів людей. Та ще один спосіб відвернути увагу від проблем реального життя.


Ця книжка – спроба показати реальне телебачення і реаліті-шоу в ширшому контексті сучасної масової культури, осмислити вкоріненість літературного феномену в позалітературну дійсність і побачити явище стріму під новим кутом зору.


Це пошук відповіді на запитання: наскільки «реаліті» є реальністю, в якій кожен із нас тепер має власне щоденне шоу?


__________________________________________________________

Читати «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх