мистецтво персоналії уривки

Марина Абрамович (частина перша)

Марина Абрамович (частина перша)

Невербальна взаємодія – це найвища форма комунікації», – стверджує Марина Абрамович, мисткиня, що визначає матеріал, із яким працює, як «безтілесну енергію». Абрамович стоїть на кухні свого будинку в поселенні Молден Бридж, що у штаті Нью-Йорк. У цьому домі, поверхи якого сплановано згідно із зіркоподібною схемою розташування кімнат, кухня займає один із променів зірки. На стінах будинку – жодної картини, зате через великі вікна постійно ллється світло. За вікнами відкривається краєвид із густим лісом та видовженим басейном, який літніми ранками Абрамович перепливає рівно двадцять один раз.


«Я ніколи не перебувала під впливом жодного іншого митця», – наполягає вона пристрасно, напівпошепки, з виразним сербським акцентом. Для неї джерелом значно більшого натхнення завжди слугували ліси, водоспади та вулкани. «Я люблю звертатися до витоків, до тих місць у природі, що мають певну енергетику, яку можна ввібрати й ретранслювати у власній творчій діяльності».


Мисткиня, котра народилася в Белграді, встигла пожити в різних частинах земної кулі, перш ніж осіла в місті та штаті Нью-Йорк. Під час свого тримісячного етапного перформансу «Митець присутній» (2010) Абрамович сиділа увесь день, щодня, в «холі Музею сучасного мистецтва (знаному як МoМА) в Нью-Йорку, переживаючи мовчазні зустрічі сам на сам із відвідувачами. Аби зберегти сили, після закінчення щоденного сеансу, Абрамович ні з ким не розмовляла, окрім співробітників музею. Тепер, коли німий блокбастер добіг кінця, Абрамович говорить багато й швидко, у своїх монологах примудряється відповісти на численні питання, що я їх їй поставила б, якби могла вставити хоч слово. «Ідеї можуть прийти будь-коли, будь-де – скажімо, коли я готую цей гаспачо чи сиджу в туалеті, – говорить Абрамович, нарізаючи власноруч вирощені помідори. – Мене цікавлять лише ті ідеї, що перетворюються на ідеї фікс, – ті, якими я стаю одержима і від яких почуваюся незручно. Ідеї, яких я боюся».


Наразі, Абрамович говорить, що вона «спустошена». І справді, мисткиня виснажена фізично та емоційно після перформансу. Вона просиділа 700 годин на простому дерев’яному стільці, пропонуючи, як вона висловлюється, «безумовну любов абсолютно незнайомим людям». Вже після завершення першого тижня її почали діймати страшенні болі. «Твої плечі горбляться, ноги набрякають, ребра врізаються у внутрішні органи», – описує свій досвід Абрамович.


Впоратися з цим їй допомогло контрольоване дихання й досвід виходу за межі власного тіла. «Тобі неймовірно боляче, ти відчуваєш, що от-от знепритомнієш. І якщо сказати собі: “Ну то й що – непритомній”, – біль зникає». Під час перформансу, за словами мисткині, її нюх часом загострювався, мов нюх собаки, а вона відчувала, що її поле зору «розширилося до 360 градусів, наче в сліпої людини, котра бачить усім тілом».


Незважаючи на неприємні фізичні відчуття, . «Абрамович наснажувалась енергією публіки, якої, доки тривало дійство, набралося з півмільйона. «Якби я мала на меті лише власну самореалізацію, у мене б нізащо не стало сил, – пояснює вона, – та оскільки я роблю це для глядачів, я маю іншу, вищу мотивацію».


Понад 1700 людей скористалися нагодою сісти навпроти Абрамович і подивитись їй в очі: чимало з них у результаті були зворушені до сліз. Щонайменше 75 відвідувачів повторили цей ритуал понад десять разів. Тим часом, ретроспектива робіт мисткині, що демонструвалася на п’ятому поверсі МoМА, була першим у США широкомасштабним хронологічним оглядом робіт окремого митця, що працює в жанрі перформансу. Виставка проектів, здійснених Абрамович протягом останніх 40 років – чимало з них у задокументованому вигляді, а деякі відтворені іншими перформерами, посилювала ауру присутності мисткині на локації.


Перформанс тривав, і культ Абрамович розростався. «Така слава – це небезпечний стан, – зауважує мисткиня. – “Его” митця може стати на заваді його роботі. Якщо починаєш вірити в те, що ти видатна особа, це враз перекриває твоє творче начало». Абрамович намагається слідувати приписам тибетських ченців, аби залишатися смиренною. Однак це непросто, коли матеріалом, із яким працює митець, є він сам. «Абрамович розмежовує своє «вище я», котре здійснює перформанс, і своє «приватне «нижче я».


Насипаючи в дві білі миски свій «фірмовий гаспачо», вона проговорює своє визначення мистецтва перформансу: це «конструкція, якою митець переходить від свого нижчого “я” до вищого “я” на очах у публіки – або ж та, завдяки якій він робить крок від звичайного “я” в інший вимір і на вищий ступінь свідомості». Вона зізнається, що її нижче «я» «повне протиріч» і щодо нього їй «є чого соромитись» – скажімо, любові до красивого одягу. «Я страшенно люблю моду, – визнає вона. – В 70-х це недвозначно натякало, що я – погана мисткиня». Цікаво, що у ті ж часи любов до дорогих автомобілів чи звичка вчащати до стрип-барів не впливали на ставлення до митців-чоловіків. Уявлення про те, хто такий справжній митець, давно зазнають подекуди прихованого, а подекуди й кричущого впливу чоловічих упереджень щодо жінок.


Тимчасом для Абрамович питання про те, як людина розпізнає в собі митця, значно важливіше, ніж питання про те, що таке митець. «Люди повинні визначитися зі своїм призначенням у житті! – розмірковує вона. – Безліч людей проводять купу часу в сумнівах. Перш ніж обрати фах, треба спинитися, заплющити очі й замислитись: хто я є? Мені неймовірно пощастило, що я усвідомила своє «призначення дуже рано. Відколи я народилася, я не хотіла робити нічого іншого. Мій перший виступ відбувся, коли мені було дванадцять».


Сила переконання Абрамович змітає все на своєму шляху, наче ураганний вітер. «Ти знаєш, що ти митець, коли відчуваєш потяг творити, але це не робить із тебе видатного митця, – пояснює мисткиня. – Видатний митець виростає з усіх складових свого власного життя, які він приносить у жертву». Жінка, – стверджує вона, – має бути по«дібна на чоловіка, аби стати митцем. «Одна з причин того, що жінок-мисткинь менше, ніж чоловіків-митців, полягає в тому, що жінки не хочуть приносити в «жертву свою головну – репродуктивну функцію, не хочуть жертвувати тим, аби мати родину й насолоджуватися приємностями повсякденного життя».


Абрамович нині 64 роки, свого часу вона прийняла рішення не мати дітей. Раніше вона називала себе «бабусею мистецтва перформансу», однак нині не любить, коли її асоціюють із цим епітетом, оскільки їй не до вподоби думка про те, що їй, мовляв, пора на пенсію.


Нерідко видається, що Абрамович обрала для себе роль мисткині, що виконує функцію жриці чи шаманки. «Публіка потребує досвідів, що є не просто вуаєристськими. Наше суспільство поринуло в хаос, утративши свою духовну«основу, – зауважує вона. – Митці повинні бути, як кисень для суспільства. Функція митця в розбалансованому суспільстві полягає в тому, щоб допомагати усвідомлювати зв’язок із всесвітом, щоб ставити правильні питання, щоб розсувати межі свідомості та підносити розум». Абрамович відкидає нігілізм і «мистецтво, породжене наркотиками й тими внутрішніми смітниками, куди нас заводить пияцтво». Вона зовсім не вживає алкоголю і не їсть м’ясо. Також її вабить стан прозріння свідомості, якого вона сягає при дотриманні посту. Роботи Абрамович є трансформативними – у спосіб, що радше нагадує не західне мистецтво, а обряди ініціації аборигенів чи буддійські ритуали. Після перформансу в МoМА вона відчуває, що багато в чому змінилася. «Я досі не склала цілісного уявлення про те, що зі мною сталося, – визнає вона, – але я зміниласяв стількох аспектах».


За словами Абрамович, час – це ключ до розуміння трансформативної сили перформансу «Митець присутній». «Можна прикидатися дві чи три години, але тоді вдавання припиняється, а перформанс перетворюється на саме життя», – пояснює вона.

__________________________________________________________

Читати «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх