мистецтво персоналії уривки

Марина Абрамович (частина друга)

Марина Абрамович (частина друга)

Іншим перформансом Абрамович, що тривав так само довго, понад 90 днів, був «Перехід Великою Китайською Стіною» (1988). Хоча зараз Абрамович працює цілком самостійно, свого часу вона була учасником мистецького тандему, який склався з німецьким митцем Уве Лайсіпеном, відомим як Улай.


1976 року почалися і їхні особисті стосунки, і творча взаємодія. Вони створили разом численні роботи, серед них, наприклад, «Imponedrabilia» (1977), перформанс, у якому оголена пара стояла біля дверей, через які проходила публіка. Наприкінці 80-х їхні стосунки добігли кінця, і вони вирішили розірвати їх у церемоніальний спосіб – на Великій Китайській стіні. Абрамович почала свій шлях від Жовтого моря, а Улай – із пустелі Гобі. Кожен із них пройшов 2500 кілометрів, а коли вони нарешті стрілися, то попрощалися одне з одним.


Під час перформансу «Митець присутній» Улай прийшов, аби посидіти навпроти Абрамович. «Він – частина мого життя, а не просто один із відвідувачів, тому тоді я єдиний раз порушила власне правило», – говорить Абрамович, пояснюючи, чому вона простягнула руки й торкнулася Улая, коли він підвівся йти.

 

Вона схиляється перед тими, чия сила волі потужніша за її власну. Серед них вона називає Тейчин Шея – тайванського митця-перформера, який мешкає в Нью-Йорку, котрий, перш ніж припинити мистецьку діяльність 2000 року, здісйнив п’ять перформансів тривалістю в рік. Його найвідоміша робота – «Річний перформанс 1980–1981 (Годинник реального часу)», задля якого митець зобов’язався щогодини кожного дня пробивати контрольний талон на годиннику реального часу і дотримувався цього впродовж 365 днів. Щоразу, пробиваючи талон, він робив один кадр, що в результаті чого був створений короткий фільм. Перед початком перформансу він поголив голову, тож відростання його волосся теж відображало плин часу. Відео також задокументовало його прогресуюче знесилення та очевидний психічний дисбаланс.


Коли Абрамович запитують про оригінальність у мистецтві, вона каже, що цю оригінальність легко помітити, але водночас її не існує. «В цьому світі ми неспроможні винайти щось таке, чого б не існувало раніше. Йдеться тільки про зміну площини бачення, – стверджує мисткиня. – Усі справді революційні речі просто у тебе під носом і є вкрай простими. Однак ти не побачиш їх, доки не набудеш необхідного стану свідомості. Перформанс може допомогти людям перейти в такий стан сприйняття, коли вони осягнуть простоту». Абрамович наполягає, що мистецтво перформансу завжди переживає зліт за складних економічних часів через те, що воно веде нас назад, до основ. «Воно нічого не коштує і нагадує нам про чистоту й невинність мистецтва».


«Абрамович ніколи не продавала свої перформанси. Роками вона так-сяк заробляла собі на життя завдяки вчителюванню й приватним замовленням. Її роботи не були представлені в галереях аж до 1995 року, коли вона досягнула домовленості з галереєю Шона Келлі у Нью-Йорку. Наразі вона також співпрацює з галереєю «Ліссон» у Лондоні. Основним джерелом її прибутку є продаж фотографій – нерідко випущених серіями з семи примірників, зроблених спільно з фотографом Марко Анеллі. Ці зображення, за словами Абрамович, виконують не просто функцію документування, а й передають «статичну енергію і харизму, що справді спроможні щось комунікувати».


Найпопулярнішими з цих робіт є портрети її вищого «я». Скажімо, на фото «Портрет із хмизом» (2010), який прикрашає обкладинку каталогу МoМА, Абрамович позує в героїчній манері, що нагадує соцреалістичні портрети колгоспників. Як коментує вона сама: «Мені хотілося створити образ художника, який долає перепони і вдивляється у майбутнє». Мисткиня загалом любить, коли на її обличчі немає макіяжу, «аби ідеї не мусили крізь нього пробиватися». Однак на фото під назвою «золота маска» (2009) обличчя Абрамович укрите тонким шаром позолоти та підсвічене на чорному тлі.


Здається, вона іронізує над «об’єктивізацією себе як предмета розкоші.

Важливе питання, що наразі стоїть перед мисткинею, – що робити далі.


 «Я не збираюся решту життя виконувати “Митець присутній” – навіть попри величезний успіх цього перформансу, – каже вона. – Коли ти починаєш повторюватись, то втрачаєш самоповагу». Абрамович нарікає на підводні камені, що їх приховує в собі успіх. Коли митці здобувають визнання завдяки своїм роботам, створеним у певній стилістиці, багато хто з них не може далі зрушити з місця. Часом залежність від певного простору, в якому вони творять, і від конкретної команди змушують їх входити в ритм, вийти з якого нелегко.


«Для мене, творча майстерня – це пастка, що змушує митця до перевиробництва і до самоповторення. Це звичка, що забруднює мистецтво, – заявляє Абрамович. – Не відбувається нічого нового. Ти більше не дивуєш самого себе. Митці існують, аби ризикувати, аби відкривати нові території. А ризикувати – особливо тоді, коли ти знаний митець – це значить і зазнавати невдач. Це невід’ємна частина процесу. Провали йдуть на користь нашому “его”».


Від часу проведення перформансу «Митець присутній» Абрамович багато міркувала над публікою, яку збирає мистецтво, і над своїми власними напрацюваннями. Вона взялася за створення Інституту Марини Абрамович, покликаного підтримувати мистецтво перформансу (та інші перформативні форми) – зокрема, значні за тривалістю роботи – та займатися просвітництвом глядачів, пояснюючи трансформативний ефект такого мистецтва. Інститут буде розміщено в приміщенні площею 3000 метрів квадратних неподалік поселення, де живе Абрамович, – у Гадсоні, штат Нью-Йорк. Відвідувачі Інституту братимуть участь у вправах, спрямованих «на усвідомлення тіла й думки», що слугуватимуть своєрідним вступом до ремесла самої Абрамович. Серед таких вправ, ймовірно, будуть повільні прогулянки та «покій для споглядання».


Митці, котрі працюють у жанрі перформансу, відомі своєю зневагою до театру. Спершу Абрамович теж поділяла їхню нелюбов. «Перформанс розповідає про істинну реальність, – пояснює вона, – тоді як театр є штучним: на сцені і кров – не кров, і ніж – не ніж». Тим не менше, вона звернулась до кількох режисерів із проханням «вступити в контакт» із її життям і «створити ремікс» на нього, аби вона змогла його наново побачити. Авангардний режисер Роберт Вілсон прийняв виклик, розпочавши роботу над оперою «Життя і смерть Марини Абрамович» – проектом, що, вочевидь, зміцнить його і так блискучу репутацію. «Єдиний театр, в якому я можу грати, – мій власний, – пояснює Абрамович. – А моє життя – це єдине життя, яке я можу зіграти».

__________________________________________________________

Читати «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх