мистецтво персоналії про автора уривки

Ґрейсон Перрі

Ґрейсон Перрі

Ґрейсон Перрі вже давно мріяв створити виставку, присвячену міфічній цивілізації, яка поклоняється його улюбленому плюшевому ведмедику як божеству. Кілька років тому художник запропонував цю ідею Британському музею, до якого щороку здійснюють своє паломництво понад п’ять мільйонів людей, – «соборові всіх релігій», як називає установу Перрі. Результатом його запиту стало створення «Могили невідомого ремісника» – виставки, на якій Перрі експонує 30 власних робіт поруч зі 170 артефактами з колекції музею.


Перрі добре знаний як «гончар», однак насправді він створює вишукане концептуальне мистецтво, працюючи з низкою матеріалів, що асоціюються з ремеслами, – такими як кераміка, гобелени, гравюри, офорти й предмети одягу.


Його ведмедик – це пошарпана м’яка іграшка з головою у формі серця, яку звуть Алан Мізелс. Цей «перехідний предмет» допоміг художнику впоратися з досвідом суворого виховання у родині – й завдяки цьому став для митця реліквією, що оповита майже містичним серпанком. «Коли «я був дитиною, то, живучи в ситуації постійної загрози, вкладав свою силу – свої чоловічі характеристики, такі як лідерство і спроможність повставати, – в Алана Мізелса, задля їхнього збереження». Алан Мізелс уже багато років прикрашає блискучі поверхні керамічних ваз Перрі, але на цій виставці він ще й виступає головною дійовою особою на роботах митця, зроблених уже в інших техніках. Ведмежа виконує роль Папи Римського, вояка-місіонера, мандрівного святого, видіння зі світу духів, що відбивається в зіниці величезного ока, та доісторичної фігурки японського жіночого божества, знаної як «доґу».


Я запитую Перрі, чи відображає його виставка притлумлені фантазії про всесильність? Художник дивиться на мене так, наче я щойно розповіла йому якусь шокуючу новину. «Ця виставка присвячена поклонінню перехідному об’єкту, – трохи подумавши, відповідає він. – Усі боги нагадують симпатичних іграшок у тому сенсі, що люди проектують на них свої уявлення. Це спосіб виживання, форма боротьби зі страхом».


Сам Перрі називає свій досвід психотерапії фактором, що справив на нього надзвичайно великий вплив, і визначає три аспекти цього впливу: психотерапія допомогла йому поліпшити емоційне здоров’я, дала йому змогу з’ясувати для себе непрості істини та привела митця до його найважливіших тем. Ми припіднімаємо шворку, яка закриває вхід на досі не до кінця змонтовану виставку, і проходимо під нею. Навколо характерних ваз Перрі згруповано незвичайні етнографічні об’єкти – настільні храми (єгипетський «дім душі» та тибетське святилище), а також «фігурки сили» – одна, бізоноподібна, з Малі, а друга – з Конґо – зображує знахаря.


Одна з робіт, яку Перрі виготовив спеціально для цієї виставки, – це «Розетська ваза»: горщик трохи менший метра заввишки, на якому зображено чи то пейзаж, чи то мапу, тонким пензлем виписану блакитною поливою поверх лискучого жовтого й білого тла. Вона стоїть на п’єдесталі – приблизно на рівні грудей дорослої людини – накрита суцільним скляним ковпаком, типовим для антропологічних музеїв. Алан Мізелс прикрашає вазу в кількох місцях – зокрема, верхи на баскому жеребці, утворюючи разом із ним геральдичний щит із написом «ЛЕГЕНДАРНИЙ БРЕНД».


Перрі розглядає вазу разом зі мною. У нього світлорусява стрижка-каре, рум’яне обличчя й типово британські зуби.


«Від багна до шедевра – я повністю відповідальний за кожну складову цих ваз, – говорить він.

– Моя асистентка навіть не замовляє глину: вона тільки відписує на електронні листи».


Перрі полюбляє повільний тактильний процес виготовлення кераміки і цінує час на роздуми, який йому дарує «нудна робота» – наприклад, виписування численних дрібних ліній, що утворюють океан у нижній частині вази. Він «трохи підозріло» ставиться до митців, які не люблять бруднити руки.


«Розетську вазу» виставлено навпроти стіни, однак збоку на ній можна побачити зображення немовляти з підписом «МИТЕЦЬ». У гігантського дитяти надто великі – як у Будди – вуха, а різні частини його тіла вкриті написами на зразок «духовна місія», «вміння ризикувати», «несвідоме відтворення», «класова мобільність» і «сила», – елементи, що, здається, слугують для Перрі творчими стимулами.


Згідно з Перрі, ремеслу можна навчити, тоді як сутністю мистецтва є самореалізація.


«Я можу навчити когось, як створити одну з моїх попередніх робіт, але не майбутню», – пояснює він. Ремесло та мистецтво багато в чому є взаємовиключними. «Багато митців є поганющими ремісниками, а більшість ремісників – украй погані митці», – каже Перрі. Ремісники нарікають, що митці «навіть малювати не вміють», а митці критикують твори ремісників як кітчеві та орієнтовані на смаки більшості. «Я прагну поєднувати найкраще з обох світів, – стверджує Перрі. – Я і виготовляю якомога якісніші об’єкти, і прагну розвивати значущі ідеї».


Перрі давно захоплюється пісуаром Дюшана – не в останню чергу через те, що той виготовлено з порцеляни.


«Дюшан обрав не якусь керамічну дрібничку з тітчиного серванта, а важкий і надійний виріб із магазину сантехніки, – зауважує Перрі. – Концептуально, принцип використання реді-мейду лишився б той самий, але культурні конотації були б іншими».


Перрі також підкреслює, що «Фонтан» Дюшана версії 1964 року взагалі не є реді-мейдом, а радше скульптурною реплікою, виготовленою вручну італійським керамістом, покликаною точно відтворювати вигляд пісуара заводського виробництва зразка 1917 року.


Ми проходимо повз святилища у виставковий простір, повний талісманів та фетишів. Серед них знаходиться робота Перрі «Труна, що вміщує зістрижене волосся митця» (1985). Це маленька керамічна домовина із грубуватими обрисами, на якій поливою намальовано мертве тіло, увінчане тривимірною скульптурною головою. Здивовано піднявши брови, я вказую на лице скульптури.


«Карл Перший», – підтверджує Перрі.


Маленьке погруддя, що слугувало формою для скульптури, Перрі дістав безкоштовно – як бонус у коробці з пластівцями. «Я років п’ять відрощував волосся, яке потім обстриг, аби спробувати покінчити з фемінним аспектом своєї особистості. А Карлове довге волосся нагадало мені моє власне», – каже Перрі, чий есекський акцент проявляється виразніше, коли він говорить про минуле.


Карлові Першому, котрий вірив у божественне право королів, відрубали голову під час протодемократичного перевороту 1649 року, внаслідок якого британську монархію тимчасово ліквідували. Я питаю, чи обстригання волосся для Перрі було чимось подібне на відтинання голови чи кастрацію. «Можливо», – не надто певно відповідає він.


Цього ранку на ньому брюки та мішкуватий бежевий піджак, але вишукано підголені брови і залишки макіяжу над кутиком ока вказують на те, що минулої ночі він хизувався в сукні. Митець більше не робить спроб подолати свою жіночу частину особистості. Відколи 2003 року Перрі з’явився отримувати Приз Тернера в сукенці з рюшиками, вкритій вишитими кроликами, його альтер-его Клер стала публічною особою: церемонію транслювали й по національному телебаченню. На цій виставці Клер фігурує в кількох роботах: башті з кременю та знайдених об’єктів «La Tourde Claire» (1983), «Святилищі Алана і Клер» (2011) – керамічній скульптурі, що нагадує православну придорожню капличку, та «Мапі істин і вірувань» (2011) – гобелені завдовжки сім метрів, що його Перрі називає «надзвичайно професійним витвором аутсайдерського мистецтва».


На відкриття виставки наступного тижня він планує вдягнути рожеву сатинову блузу та червоні баварські шорти на підтяжках, пошиті майстром-костюмером, котрий працював над багатьма відомими стрічками, зокрема й над «Бетменом».


Чи допомагають митцю такі кравецькі викрутаси ламати правила, що існують у світі мистецтва? «Емоційний посил, який несе в собі крос-дресинг – перевдягання в жіночий одяг, такий потужний, що ламання інших табу вже мене не лякають», – твердить Перрі.


Незважаючи на те, що присутність Клер така виразна, Перрі вперто наполягає, що вона не є мистецьким твором. Вона постала не з питань, що цікавлять його як митця, а з його сексуальних фантазій. Перрі розвертається, щоб роздивитись свій великий гобелен, особливо уважно розглядаючи Клер, що зображена в довгому намисті, з якого, замість хрестика, звисає його плюшевий ведмідь. Поступово він погоджується, що його небажання надавати Клер мистецький статус пов’язане з відмовою асоціювати себе з мистецтвом перформансу.


В студентські роки Перрі «захлинувся» мистецтвом перформансу і постановив, що воно надто «благочестиве». «Коли воно веселе, то перетворюється на театр, а коли невеселе, то стає серйозним і нудним», – говорить він. Перрі ніколи не бував на перформансах Марини Абрамович, але він бачив роботу Андреа Фрейзер «Без назви» на виставці «Поп-життя» у Тейт Модерн. «Пам’ятаю, що зразу подумав: це одна з тих ідей, які хтось просто мусить утілити. Саме такі ідеї відмежовують світ мистецтва від решти реальності», – визнає Перрі, тим самим не включаючи Фрейзер до одним махом відкинутої ним групи мистецьких практик. «Виставку розкритикували вщент, але мені вона неабияк сподобалась. Всі ті Демієнові золоті витребеньки виглядали спокусливо й нав’язливо. Його роботи потребують витримки, як вино. Вони виглядатимуть блискуче через 25 років».

__________________________________________________________

Читати «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх