інтервю мистецтво персоналії уривки із книжок arthuss

Портрет художника: Яна Бистрова

 Портрет художника: Яна Бистрова

Яна Бистрова народилася в Києві 1966 року. Навчалася в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка та Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. З 1991 року живе в Парижі та у Києві, працює в техніці живопису, фотографії, шовкографії.


Вибрані виставки:

«Дух часу» (2016, Zenko Foundation, Татарів, Івано-Франківська обл., Україна); «Рецепт для утопії» (2016, ІПСМ, Київ); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво 1985–2015. З приватних колекцій» (2015, Мистецький Арсенал, Київ); «VUCA» (2014, галерея «Russkiy Mir», Париж); «Intеrieur — Extеrieur» (2013, галерея «I Gallery», Париж); «Une pause, le temps de contempler!» (2013, галерея «Russkiy Mir», Париж); «Міф. Українське бароко» (2012, НХМУ, Київ); «Born In The Ussr. Made In France» (2010, espace Blanc Manteaux, Париж); «Espace Nature» (2009, галерея «Blue Square», Париж); «Close-Up From A Distance» (2008, галерея «Триптих», Київ); «Hype Gallery» (2004, Palais de Tokyo, Париж); «Body Count» (2003, галерея «L’oeil du huit», Париж); «Your Photo Here» (1998, Attache Gallery, Лондон); «Тисяча дев’ятсот дев’яносто три» (1993, «Salon De Mai», Grand Palais, Париж); «Your Photo Here» (1998, Attache Gallery, Лондон); «Salon De Mai» (1993, Grand Palais, Париж); «Exposition De Dessin» (1993, Acadеmie des Beaux Arts, Париж); «Explosition» (1991, Авіньйонский фестиваль, Авіньйон, Франція).


Якщо зрозумієш хоча б тричі…


Ця зустріч мала відбутися в Києві, але не судилося — виставку Яни Бистрової в Мистецькому Арсеналі скасували. Тому розмовляли через скайп: темний екран комп’ютера, звуки далекого життя, голоси, що блукають у лабіринті мереж. З паризьким українським художником Яною Бистровою говорили про минуле та сьогодення — той випадок, коли особиста біографія є фактом мистецтва, а приватні обставини так переплетені з мистецьким життям, що історія здається живим сюжетом — прос­то зараз відбувається. Зосередженість думки, інтелектуальна чесність, емоційна гнучкість відтворює невидимого співрозмовника, і в уяві слухача спалахують картинки — роботи художника. Котрі, звичайно, схожі на автора, свідчать про нього — пристрасне раціо, майстерність, відпрацьована до рефлексу, що не стримують вільного задуму.


— Яно, якими вам видаються події в Україні? Ми ж, так чи інакше, вважаємо вас частиною українського мистецтва — тією мірою, якою ви дозволите.

— Знаєте, коли людина полишає рідні місця, вона перетворюється на вічного мандрівника, а отже, домівка — або скрізь, або ніде. Скажімо, я ніколи не думала, що побачу кінець Совка, однак це сталося, і для мене це шалено радісно й символічно. Навіть такою ціною — адже Україна розплачується війною, бідністю, дезорієнтацією. Так чи інакше, це початок власного майбутнього, окремого від останнього переродження Совка — Росії. Я дуже сподіваюся, що переродження це не затягнеться на ціле століття.

Я ніколи не стану корінною француженкою, але за двадцять п’ять років життя у Франції я вжилася в тутешнє уявлення про процес мистецтва, про людину мистецтва, у мене перспектива трохи інша, я розумію те, чого не видно з Києва. І я можу сказати, що, на жаль, Україна, як і всі пострадянські держави, дуже відірвана від світового художнього процесу.

Є країни і культури, які з цього відокремлення зробили свій козир — автентичність, самобутність… Але в Україні це поки що не вийшло. Втім, може бути, це й не потрібно. На жаль, тут — на Заході — у широкому сенсі нічого про Україну не знають. Якась залізна завіса, напівнепроглядна з обох боків.

І ще — мовний бар’єр. Не латиницею живемо, кирилицею — і ось ми відрізані від світу. Моя стрічка у Фейсбуці — кількома мовами, й іноді до болю хочеться, щоб та чи інша стаття про українське мистецтво була написана англійською або французькою, щоб донести до публіки, яка, може, спеціально не поцікавиться, але захоче просто ознайомитися. Дуже мало інформації, по-перше, відомими мовами, по-друге, у доступній формі — щоб західний читач зрозумів. Для мене це великий біль, тому що українське мистецтво дуже того варте, незважаючи на деяку провінційність. Україна готова до того, щоб показати себе де завгодно. Якби не мовний бар’єр! Щоправда, для Ігоря Абрамовича навіть це не є перешкодою.


— Читала в інтерв’ю, що ваші інтереси обертаються навколо кількох сюжетів: універсальність кольору як провідника емоцій, амбівалентність сприйняття, артикуляція раціонального, інтуїтивного, чуттєвого.

— Так. Дійсно. Ну, щодо, скажімо, амбівалентності сприйняття. Буття визначає свідомість; коли буття змінюється, змінюється і свідомість. У мене, скажімо, є проект у розвитку — пленери. Я городянка до мозку кісток, і я бачу, як по-різному працює сприйняття в місті і на природі — на півдні Франції, скажімо. Ось найпростіший приклад зміни свідомості: по-іншому бачиш кольори, іншою хочеться бачити композицію, така начебто незначна зміна навіть провокує несподівані формальні знахідки.

Амбівалентність — це, взагалі, сюжет величезний, інтерпретація одного й того ж факту залежить від безлічі аспектів — моменту, контексту, людини. Одні й ті самі факти різні люди тлумачать по-різному. Інтерпретація, з одного боку, — двигун мистецтва, адже автор — інтерпретатор. А з другого боку… Донести до публіки саме те, що хочеш сказати, а не те, чому публіка хоче дати свій висновок, до чого вона схильна, бо звикла… Для художника це — одне з найголовніших завдань. Але можна діяти інакше — скористатися цією можливістю мінливої інтерпретації.

Живопис — традиційний вид образотворчого мистецтва, який передбачає угоду між автором і глядачем, певний загальний код. Мені здається, злам цього коду може бути одним з найцікавіших моментів у сучасному живопису — надати глядачеві простір для інтерпретації. Можна сказати, я пропоную глядачеві певний набір елементів і провокую двозначність зображення — щоб глядач прочитав картину як він хоче.


— Тобто важлива частина цієї гри — система ймовірності?

— Так, я б сказала, включення в правила гри несподіванки й непередбачуваності з боку глядача. Інакше кажучи, я залишаю глядача наодинці з його культурою, багажем, настроєм, бажанням чи небажанням діалогу.


— Завдяки Олегу Тістолу я познайомилася з головним, і, як зараз з’ясовується, майже єдиним і вже точно базовим художнім маніфестом українського contemporary «Вольова грань національного постеклектизму». Як це не раз було в історії, власне текст якщо і не втрачено зовсім, то у авторів–учасників–теоретиків–творців його немає. Я знаю, що ви маєте до цієї історії безпосереднє відношення. Отже, хочу з вами поговорити про «Вольову грань».

— Так, я була учасником від самого початку, певною мірою. Нас було дві пари: Марина (Скугарєва) з Олегом і ми з (тоді ще) Костею Рєуновим. Зазвичай наші збори відбувалися в майстерні Костиного тата на Андріївському узвозі; і все це був такий собі юнацький жарт, але, як з’ясувалося згодом, то було щось досить важливе. Воно все якось збіглося з кінцем режиму, почалася Перебудова, нас запросили до Москви, Мітя Канторов тоді приїхав і запросив… Нам, як українській групі в московському контексті, це слугувало своєрідним знаменником. Власне, я все сказала, що хотіла. Потім почалася вже інша історія.


— В інтерв’ю ви розповідали про своїх учителів — про те, що інтерес до кольору походить від Зої Лерман і Бориса Олександровича Литовченка, а ось «формалістом» був Микола Андрійович Стороженко…

— Чи знаєте ви цю історію? Нас же виганяли з інституту, був такий страшний момент. Стався конфлікт, який окрім як ідеологічним назвати не можна. У нас був професор, імені якого я навіть не пам’ятаю, він був дуже прорадянський, причому навіть не старий, але справжній радянський сморчок. На курсі тоді навчалися Голосій, Гни­лицький, Макс Орябин­ський, Саша Климен­ко, Костя Реунов, Льока Рижих, і конфлікт був доведений до того, що нас — цілу групу, чоловік шість — спробували викинути з інституту за те, що ми неадекватно зробили постановку. Цей професор усім нам поставив двійки і хотів демонстративно виставити з інституту, влаштувавши показовий процес. Але в нього не вийшло! Тоді був такий час — ніхто не знав, що вже можна, а за що все-таки загнобити. Але човен розгойдували дружно. За нас заступилися… Одна з моїх бабусь була цензором з мистецтвознавчих видань України, і вся моя професура, якщо хотіла що-небудь видати, проходила через її руки. Вона тоді заступилася за мене. Але я підозрюю, що, звичайно, є деталі цієї історії, які мені невідомі. Коротше, вигнати нас не вдалося, але як покарання нам наказали зробити за свій рахунок річну постановку, що ми й зробили сяк-так. Потім треба було вибирати, на який податися факультет, і до Стороженка пішли всі, хто не терпів радянського живопису. Микола Андрійович не тиснув, заохочував до творчості, вільнодумства, навчив нас усій фаховій базі монументального живопису. Проте головна його заслуга не в цьому: художником-монументалістом так ніхто й не став, хоча свого часу всі писали великі роботи, і в Києві цей гігантизм існує досі. Основною заслугою Стороженка було те, що він нас не розчавив, дбайливо доніс до фінішу, не проявляючи, як викладач-фахівець, типового для совка авторитаризму.


— Якщо дивитися на ваші роботи, то стає зрозуміло, що художник ви західний, і ось чому. У мене є доморосла теорія з приводу українських художників — уся ця волога жіноча, талант, цього дуже багато, але раціо значно менше… Оскільки я театрознавець, скажу на прикладі своєї професії: з акторами завжди було добре в Україні, з режисерами — набагато гірше.

— Є таке, згодна.


— Тому це речі західні. Хотілося б поговорити з вами про Луїз Буржуа.

— Одна з моїх кумирів, навіть не знаю, що про неї казати. Хіба, мабуть, те, що Буржуа якимось чином вдалося поєднувати емоційність величезного напруження з дуже міцним інтелектуальним тлом. Цей аспект мене всюди дуже приваблює. Особливо тому, що жінкам докоряють: надто багато емоцій у мистецтві й замало раціо. А тут такий потужний заміс — до буквального опису істерики, де опис залишається досить відстороненим, інтелектуальним і нескінченно гідним. Це до глибини душі зворушує. І вони дуже жіночі, ці роботи, жодну не можна приписати чоловікові, і це жіночі теми зсередини, при цьому все дуже скоординовано, рівень контролю ні на мить не знижується.

Якщо людина дійсно побудувала особистий світ і почувається в ньому комфортно, і цей світ у чудесний спосіб описує об’єктивну реальність та водночас зрозумілий і цікавий глядачеві — гадаю, можна сказати, що це успіх. Ось стиль мислення Луїз Буржуа — мені здається, що я розумію, чому ту чи іншу роботу вона зробила саме так. Якщо зрозумієш хоча б тричі, значить — вловив стиль мислення художника.

__________________________________________________________

Читати більше «Новин» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх