Марина Абрамович. Історія пошуку уяви, вивчення можливостей людини та любові

Марина Абрамович. Історія пошуку уяви, вивчення можливостей людини та любові

Розділ 12.

Натовпи людей вилаштовувалися в черги перед входом до МоМА від першого дня перформансу, 14 березня 2010 року. Правила прості: кожен відвідувач міг сидіти навпроти мене так довго, як йому захочеться. Ми будемо дивитися в очі одне одному. Глядачі не можуть торкатися мене або говорити до мене. Тож ми почали.

У «Будинку із видом на океан» я вже мала взаємодію з публікою, однак «Митець присутній» — це зовсім інша історія, тому що тепер стосунки встановлювалися сам на сам. Я була там, на сто відсотків, на триста відсотків, для кожного. І стала надзвичайно сприйнятливою. Моє відчуття запахів загострилось, як це бувало під час «Нічного переходу». Здається, я збагнула стан свідомості Ван Гога, якого він досягав, коли писав свої картини. Коли він зображував прозорість повітря. Я відчувала, що можу побачити, як довкола кожної людини кружляють найменші частки енергії, ті частки, що бачив Ван Гог. Вже на початку перформансу я зрозуміла найдивовижнішу річ: кожен, хто сідав на стілець навпроти мене, залишав по собі особливу енергію. Люди йшли, енергія лишалася.

Згодом кілька вчених зі Сполучених Штатів і Росії зацікавилися «Митець присутній». Вони хотіли дослідити процеси, що запускаються в хвилях електромагнітного випромінювання людського мозку в ту мить, коли люди зустрічаються поглядами. І зрештою вони дійшли висновку, що в такій ситуації відбувається синхронізація хвиль та їхні патерни стають ідентичними.

Також одразу стало очевидним, що люди, котрі сідали навпроти мене, були дуже розчулені. Від початку люди плакали. І я з ними. Чи була я дзеркалом? Здавалося, то було щось більше. Я могла бачити і відчувати біль людей.

Гадаю, люди були здивовані тим, який біль накривав їх. Ба більше, я не думаю, що хтось взагалі по­справжньому вдивляється в себе. Ми всі намагаємось, наскільки вдасться, уникати конфлікту. Однак тут ситуація абсолютна інакша. Спершу ви годинами чекаєте, аби сісти навпроти мене. Тепер ви сіли навпроти мене. На вас дивляться інші. Вас фотографують і знімають на камеру. Ви під моїм поглядом. Немає куди втекти, тільки углиб себе. І ось це— найважливіше. У нас стільки болю, що ми завжди намагаємось заховати його глибше. Але якщо надто довго приховувати емоційний біль, з часом він перетвориться на фізичний.


Жінка з хворим дитям, «Портрети у присутності Марини Абрамович» Марко Анеллі, Музей сучасного мистецтва, Нью­ Йорк, 2010 рік


Зранку першого дня навпроти мене сіла азіатка з дитиною на руках. На голову дитини був накинутий каптур. За все життя я не бачили нікого, хто б пережив стільки болю. Ого. В ній було стільки болю, мені забило дихання. Вона довго­довго дивилася на мене, а потім повільно зняла каптур з дитини і оголився величезний шрам через усю голову малюка. А потім жінка пішла. Фотограф Марко Анеллі був зі мною кожну хвилину 736 годин «Митець присутній» в атріумі. Він сфотографував кожного з 1500 людей, котрі сідали навпроти мене. Він же і зробив цей неймовірний знімок жінки з дитиною. Згодом він опублікував книжку, де були зібрані всі фотографії, а ця була настільки вражаючою, що він розмістив її на цілу сторінку.

Хоч як дивно, але зображення збурює спогади про початок нашої дружби з Марко і нашу першу зустріч 2007 року в Римі. Все, що я знала про нього, — він друг Паоло і не втомлюється просити про можливість зробити мій портрет. Нарешті я погодилась і сказала: «Гаразд, маєш десять хвилин». Він прийшов вчасно, з асистентом і громіздким фотоспорядженням. Я запитала його, як позувати, а він відповів: «Мені байдуже до твого обличчя, мене цікавлять твої шрами».


Марко Анеллі фотографує мої шрами, Рим, 2007 рік


Він говорив про шрами на моїй шиї, що лишилися від «Ритму 0», на руках — від «Ритму 10», на животі — від «Губ Томаса». Мене вразила ідея, я відчувала майже заздрість, що сама не вигадала такого. Я була така вражена, що ми відразу заприятелювали з Марко. І коли я почала підготовку «Митець присутній», він був єдиним фотографом, який спадав на думку і який міг би присвятити весь свій час цій роботі.

Через рік ця азіатка побачила книжку портретів і написала нам із Марко листа: «Я побачила книжку і хочу вам сказати, що моя дитина народилася з пухлиною в мозку, і вона пройшла курс хіміотерапії. Того ранку, перед походом до МоМА, я була в лікаря. І він сказав, що надії немає. Тож ми припинили хімію. Я навіть відчула якесь дивне полегшення, бо вона більше не страждатиме— хімія була така жахлива. Однак водночас я знала, що це кінець для моєї дитини. Тож я прийшла посидіти з вами, і фотографія схопила цю мить».

Невимовно печальна історія. Я написала їй відповідь. Минув рік, і вона прислала мені листа: «Я знову вагітна». Ми підтримували зв’язок, і з її другою дитиною все було добре. Життя рухалось далі.


«Портрети у присутності Марини Абрамович» Марко Анеллі, Музей сучасного мистецтва, Нью­Йорк, 2010 рік

* * *

Для перформансу я розробила дизайн спеціальної сукні— довга, до підлоги, тепла, пошита з кашеміру та вовни. Виставка відкрилась на початку весни і в атріумі гуляли холодні протяги. Сукня була, мов хатинка, яку я носила на собі. Я мала сукні трьох кольорів: синій, аби заспокоював мене; червоний, аби наснажував мене; і білий, аби давав відчуття чистоти. На відкриття я вдягла червону. І не схибила.

Наприкінці першого виснажливого дня, після того, як більше п’ятдесяти людей посиділи навпроти, віддавши мені весь свій біль, прийшов іще один відвідувач— Улай.

МоМА привіз його та його нову подружку — він знову збирався одружуватись — до Нью­Йорка, на моє запрошення. З поваги, бо зрештою — протягом дванадцяти років він був половиною сутності, чиї роботи експонувалися нагорі. Я знала, що він десь серед глядачів. Мій почесний гість. Однак я й гадки не мала, що він може сісти навпроти мене.

То був шок. Вмить перед очима пролетіли дванадцять років мого життя. Для мене він був не просто ще одним глядачем. Тож єдиний раз я порушила встановлені правила. Я поклала свої долоні на його, ми зазирнули в очі одне одному і розплакалися.

Невдовзі потому він повернувся до Амстердама і в серпні йому діагностували рак. А ще за якийсь час він вирішив подати на мене позов через прибутки з наших робіт. Нам потрібен був суддя, аби розсудити нас і вирішити питання, в яких ми не могли дійти згоди протягом 26 років. Тож життя не просто рухається далі, а інколи й навертається.

Глибокий емоційний біль, який я постійно бачила в очах відвідувачів, дозволив поглянути на мою власну драму по­новому. Однак фізичний біль був нестерпний. Я припустилася простої, але такої важливої помилки, коли планувала перформанс: не встановила бильця на стільці.

З естетичної точки зору стілець ідеальний: мені подобається, коли все дуже просто. Однак з ергономічної— то було суцільне пекло. Після багатьох годин сидіння спину та ребра викручувало від болю. З бильцями можна було би тримати спину рівною годинами. Без них— це неможливо.

Я навіть не подумала виправити цю помилку. Я була надто горда. Це правило перформансу: щойно входиш у ментально­фізичну конструкцію, спроектовану тобою, правила вступають у дію. От і все. А ти останній, хто може їх взагалі змінювати. Хоч як це не парадоксально, але мене дуже захоплював скромний вигляд роботи. Бильця на стільці могли цілковито змінити мою присутність, надавши мені зверхнього вигляду.

Однак тепер усе стало так, як і в попередніх перформансах. Я зазнавала більше болю, ніж, здавалося, людське тіло здатне витримати. І тієї миті, коли я сказала собі: «Ну все, зараз знепритомнію, більше терпіти нема сил», — біль одразу зник.

* * *

Ще одна справа, в якій я досягла майстерності: я могла утриматись від чихання.

Ось як це працює. Коли у повітрі літає пилюка, виникає нестримне бажання чихнути. Штука в тому, що треба сконцентруватися на диханні до того моменту, коли просто ледь дихаєш — однак слід залишити собі трішки повітря, бо як його не стане зовсім, чхатимеш без упину. Це питання сили волі: треба втриматись на самому краєчку. Але тут є ще й побічний ефект— очі починають боліти, дуже боліти. Однак чихання ти здолаєш. Це дивовижне вміння.

Смішно було з бажанням помочитися— воно так ні разу і не виникло. Те саме з голодом— я не думала про їжу взагалі. Моя програма підготовки космонавтів НАСА спрацювала. Тіло, мов налагоджений механізм із відточеними процесами, і можна навчити механізм виконувати певні дії. Однак ми майже не користуємось цим.

Хтось із глядачів сидів переді мною хвилину, дехто — годину і більше. Один чоловік сідав 21 раз, першого разу він затримався на сім годин. Чи була я присутня кожну секунду цього часу? Звісно, ні. Це неможливо. Свідомість такий мінливий організм, що вмить може перемкнутися на щось інше. А її завжди необхідно повертати назад. Тобі здається, що ти тут і тепер, а потім раптом бачиш себе бозна де, хоч би у джунглях Амазонки.

Однак мені завжди важливо було повертатися. Ключове— це мій зв’язок із глядачем. І чим тісніший зв’язок, тим менше простору, куди я могла б подітися.

До мене приходили знаменитості. Лу Рід. Бйорк. Джеймс Франко. Шерон Стоун. Ізабелла Росселліні. Крістіан Аманпур. Леді Ґаґа прийшла в атріум, аби подивитися на перформанс, хоча вона й не сіла на стілець навпроти мене. Коли молодь засікла її там, про це негайно розтрубили в соцмережах і привалило ще більше молоді. Розголос набирав обертів: люди займали чергу з вечора, ночували у спальниках перед музеєм. І прийшло чимало тих, хто не мав ніякого інтересу до мистецтва: ті, хто, можливо, ні разу не бували в музеї.

Минуло два місяці, у черзі з’явився чоловік на візку. Охоронці прибрали стілець, і він під’їхав на візку. Коли я підвела очі, зрозуміла, що навіть не знаю, чи є в нього ноги— між нами стояв стіл. Тієї ночі я сказала: «Нам не потрібен стіл, давайте приберемо його геть». То був єдиний раз, коли я внесла суттєву поправку в роботу. Тепер лишалися тільки ми — я та глядач, на двох стільцях, обличчям до обличчя. У пам’яті виринула індійська казка. Жив собі король, який безтямно закохався у принцесу, а вона покохала його. Вони одружилися і були найщасливішою парою на світі. А потім вона померла молодою. Короля огорнув смуток і він відмовився від усіх нагальних справ і почав прикрашати її маленьку дерев’яну труну. Він вкрив труну золотом, діамантами, рубінами, смарагдами. Труна ставала більшою і більшою, прикраси нашаровувалися. А потім довкола труни він збудував храм.

Але й цього було замало. Він збудував місто довкола храму. Ціла країна стала могилою для юнки. І ось король присів, зупинився, більше нічого було робити. Він покликав слуг і сказав:

- А можете просто прибрати стіни, колони, дах та знести цей храм? І не забудьте забрати коштовності.

І ось, нарешті, залишилась сама дерев’яна труна, як було від початку, і він каже:

- Труну заберіть теж.

Я ніколи не забуваю цю історію. У житті буває момент, коли чітко розумієш, що тобі насправді нічого не потрібно. Що життя — не про речі. Те, що ми забрали стіл, було напрочуд важливо для мене. Надзвичайно уважний Тунджи Аденіджи, начальник охорони музею, поставився до цього несхвально — стіл слугував своєрідним буфером між аудиторією і мною. І, повірте, психів навкруг вистачало. Але я була переконана: все треба зробити простішим. Поглибити зв’язок. Прибрати бар’єри.

У перший день, коли забрали стіл, сталося щось незрозуміле: я відчула, як жахливий біль прострілює ліве плече. Наприкінці дня я запитала доктора Лінду, з якого це дива таке діється. Вона перепитала, чи я зауважила якусь різницю у розташуванні стільців. Виявилось, що коли прибрали стіл, Марко перевісив один зі світильників, аби уникнути відблисків. І дивним чином ця перестановка утворила тінь від ніжки другого стільця, що націлилась у моє ліве плече, немов стріла. Коли ми ледь переставили стілець, біль зник. Я не знаю раціонального пояснення цього. Втім, стільки важливих речей теж не можна пояснити.

Протягом трьох місяців, поки тривав «Митець присутній», щодня ставалося якесь диво. Однак останній місяць був суцільною кульмінацією подібних переживань, здебільшого, тому що я прибрала стіл. Тієї миті, коли його забрали, я відчула ще сильніший зв’язок із кожним, хто сідав на стілець навпроти. Я відчувала енергію кожного глядача, що лягала черговим нашаруванням на попередні і залишалася зі мною навіть тоді, коли вони йшли.

А люди поверталися знову і знову, часом десятки разів. Я почала впізнавати людей, котрі сідали навпроти. Я почала впізнавати людей у черзі. Там був чоловік, який приходив щодня, і щоразу, коли була його черга, він поступався комусь іншому. Він так і не сів навпроти мене.

Перформанс об’єднував людей особливим чином. Згодом я почула історію про групу людей, які зустрілися в черзі, і після того щомісяця разом вечеряли, бо відчували, що цей досвід змінив їхнє життя. А чоловік, котрий сідав навпроти мене 21 раз, зробив книжку, яку назвав «75». У передмові сказано:

У «75» 75 людей розповідають свої історії участі у перформансі Марини Абрамович «Митець присутній», що тривав 75 днів у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Кожен із героїв книжки принаймні один раз посидів, не промовивши ані слова, обличчям до обличчя з Абрамович на перформансі. Дехто повертався, знову і знову. Їх попросили описати власний досвід у 75 словах. Їхні розповіді розташовані у тому порядку, в якому я їх отримав. Я створив цю книжку на знак пошани Марині Абрамович за її видатну мистецьку роботу.

Пако Бланкас, Нью-Йорк, травень 2010 року

Пако набив татуювання «21» на руці, на знак 21 зустрічі зі мною. У музеї працювали 86 охоронців, і кожен із них прийшов до мене. Згодом один із них написав мені листа.

Марино, заздалегідь хочу привітати вас із видатною виставкою в МоМА. Працювати з вами— велике задоволення. Коли я сів поруч із вами, то побачив вас зовсім не так, як бачив зі свого робочого місця. Не знаю чому, але мені стало страшно. Серце калатало. А потім заспокоїлось. Ви неймовірна людина! Хай береже вас Господь.

Луїс Е. Карраско, охоронець МоМА

Спільнота перформансу, що колись зникла, відновилася. І стала набагато більшою та всеохопнішою, ніж будь-коли до цього.

* * *

Протягом останнього місяця моє сидіння в атріумі стало чимось іншим. Не просто тому, що я знала - скоро все закінчиться. Зовсім ні. Насправді, перформанс тривав так довго, що став самим життям. Моє життя, здається, простягалося від моменту, коли я сідаю на стілець зранку до записаного оголошення, останнього звуку дня: «Музей зачиняється. Будь ласка, звільніть зал». Потім я дивлюсь, як охоронці направляють відвідувачів на вихід, тьмянішає світло, мій помічник Давид Бальяно підходить до мене і злегка торкається плеча.

А потім я нарешті встаю, або лягаю на підлогу, щоби розпрямити спину. Йду до ліфта з двома охоронцями, які супроводжують мене до роздягальні. Я намагаюсь зняти сукню, руки жахливо болять. Ледь можу поворухнутися.

Протягом останнього місяця, коли робота стала всім моїм життям, я почала міркувати про смисл мого існування. 850 тисяч відвідувачів побували в атріумі, тільки в один останній день прийшло 17 тисяч. І я була там для кожного з них, чи сідали вони навпроти, чи ні. Зненацька, нізвідки з’явилася хвилююча потреба. Неймовірна відповідальність.

«Я була там для кожного». Велика довіра до мене. Довіра, якою я ніколи не наважуся зловжити. Серця відкривалися мені, у відповідь розкривалося моє. Раз за разом, раз за разом. Я розкривала серце кож­ ному, закривала очі і завжди хтось новий сідав на стілець навпроти. Одна справа— фізичний біль, зовсім інша— біль у моєму серці, біль чистої всеохопної любові.

Кріссі Айлес описала це так: «Я виходжу на майданчик перформансу. Голова Марини нахилена. Сідаю навпроти неї. Вона підводить голову. Вона мені як сестра. Усміхаюсь. Вона ніжно усміхається у від­ повідь. Ми дивимось в очі одна одній. Вона починає плакати. Я плачу.


На колінах під столом наприкінці дня під час «Митець присутній» (перформанс, 3 місяці), Музей сучасного мистецтва, Нью­Йорк, 2010 рік. Фото: Марко Анеллі


Можу думати тільки про одне— як люди, що побували на моєму місці, вплинули на її життя. Хочу передати їй свою любов. І розумію, що вона беззастережно дарує мені чисту любов».

Вражаюча кількість любові, безумовної любові від абсолютно не­ знайомих людей — то було найдивовижніше відчуття, яке мені довелося пережити. Я сказала собі: «Не знаю, чи це мистецтво. Не знаю, що це, або що таке мистецтво». Я завжди думала, що мистецтво потребує певних засобів для втілення: живопис, скульптура, фотографія, книжка, фільм, музика, архітектура. І, звісно, перформанс. Однак цей перформанс вийшов далеко за рамки перформансу. Це і є життя. Чи може, чи має мистецтво бути відокремленим від життя? Дедалі сильніше я відчувала, що мистецтво повинно бути життям— воно має належати всім. Я відчула, сильніше ніж будь­коли до цього: у того, що я створила, є ціль.

Усе закінчилося 31 травня, і Клаус Бізенбах був останнім, хто сів навпроти мене. З нагоди закриття ми записали своє повідомлення:


Із Клаусом Бізенбахом, «Митець присутній» (перформанс, 3 місяці), Музей сучасного мистецтва, Нью­Йорк, 2010 рік. Фото: Марко Анеллі


«Музей зачиняється і закінчується перформанс, що тривав 736 із половиною годин». І Клаус мав сидіти, допоки не пролунає оголошення. Однак він розхвилювався і за вісім хвилин до закінчення підвівся, підійшов до мене і поцілував. Всі подумали, що це і є закінчення. Атріум вибухнув оглушливими оплесками. Оплески не вщухали. Що мені лишалося зробити? Я встала. Заздалегідь було домовлено, що як тільки я встану, охоронці забирають обидва стільці. Вони так і зробили. Ось і все.

Це вбило мене. Митець, що живе всередині мене і вміє вичікувати, дитя партизанів, котре проходить­крізь­стіни, так хотіли дочекатися останньої секунди, самого кінця. Почати точно у момент початку роботи музею 14 березня і закінчити точно наприкінці робочого дня 31 травня. Натомість утворилася дивна восьмихвилинна пустка наприкінці.

Але як я завжди кажу, коли входиш у простір перформансу, маєш бути готовий до всього. Маєш приймати потік енергії за тобою, під тобою і довкола тебе. Тож я прийняла це.


6 - Наприкінці «Митець присутній» (перформанс, 3 місяці), Музей сучасного мистецтва, Нью­Йорк, 2010 рік. Фото: Марко Анеллі


І тут намалювався Паоло.

Мені казали, що він був в атріумі протягом останнього місяця. Але не попадався мені на очі. На відміну від Улая, у нього не виста­ чило сміливості підійти та сісти навпроти. Але ось він, переді мною, і я нічого не можу вдіяти. Час знову зупиняється. Ми поцілувалися, обійнялися і він прошепотів щось мені на вухо. Спершу італійською, а потім англійською. Щось, чого я ніколи не забуду: «Ти неймовірна. Ти велика художниця».

Я так і не почула «Люблю тебе». Ти неймовірна. Ти велика художниця.

Я потребувала більшого. Я поцілувала його вдруге і — була певна— востаннє.

Наступного дня МоМА та Givenchy влаштували величезну вечірку з нагоди закінчення перформансу. То було сюрреальне відчуття переходу від цілковитої ізоляції до світла софітів. Для цього прийо­ му Ріккардо зробив для мене довгу чорну сукню зі 101 зміїної шкіри — сподіваюсь, їх не вбивали спеціально для цього.

Я приїхала до МоМА разом із Ріккардо, і ми пройшли червоною доріжкою. Я почувалася щасливою, відчувала, що зробила щось насправді важливе в моєму житті. Я оточена сотнями людей: друзями, митцями, кінозірками, світилами фешн­світу, світськими дамами. Почувалася, наче втрапила в іншу галактику. Всі вітали мене. Що я не зауважила, то це те, що похмуро­невдоволений Клаус уже встиг перехилити кілька чарок. Захоплена своїм успіхом, я приділяла забагато уваги Ріккардо і не достатньо йому. Для Клауса було напрочуд важливо відсвяткувати цей момент зі мною — відсвяткувати завершення виставки, назву якій він дав і куратором якої був.

Того вечора лунали промови: голова МоМА Ґленн Лоурі, Шон Келлі та Клаус— кожен звернувся до аудиторії. Тоді Клаус уже добряче набрався, молов казна що, повторював одне й те саме. Я не знала, як цьому зарадити. (Згодом розказали, що Патті Сміт написала Клаусу записку і передала за його стіл: «Грандіозна промова, ти справжній панк»). Після його слів запала тривала тиша. Я відчувала, що маю щось сказати. Тож я підвелася і спробувала розрядити атмосферу жартом про тяглість у часі:

- Скільки перформерів потрібно, аби вкрутити лампочку?

- Не знаю, я там пробув лише шість годин.

Потім я розповіла про складнощі підготовки до виставки і скільки зусиль Клаус доклав до її створення. І в процесі промови я зовсім забула згадати Шона Келлі та його величезний внесок у розвиток моєї кар’єри. Коли я повернулася за стіл, Шон сказав: «Дякую, що згадала про мене». Підвівся і пішов геть. Боже ж ти мій.

Після вечірки я пішла додому сама. То мав бути найщасливіший момент мого життя, а я почувалась жахливо. Образила двох близьких людей, Клауса і Шона, та й вони мене підставили. Обидва зациклились на своєму еґо — і не розуміли, яка я знесилена, як потребувала їхньої радості за мене. А що тут скажеш? Налажала я серйозно.

О сьомій ранку задзвонив телефон. Клаус. Тверезий і такий пригнічений своєю поведінкою, що хоче подати заяву про звільнення. Я сказала, що він і справді жахливо поводився, але з ким не буває і нам варто забути про це все і жити далі. Я зателефонувала Шону, хотіла вибачитися, але він не став зі мною розмовляти. Того ж дня я переговорила з Ґленном Лоурі. Він сказав, що порадив Клаусу взяти відпустку і все поступово налагодиться.

Наступного дня ми з друзями — Алессією, Стефанією, Давидом, Кріссі, Марко та Сержем— поїхали до мого заміського будинку, аби відпочити, поплавати, пожити серед природи. Мені потрібен був час, аби повернутися до нормального життя. За десять днів я зателефонувала Шону. Цього разу він відповів. Я вибачилась. Він прийняв ви­ бачення.

* * *

Свого часу я добре вклалася в ремонт нашого помешкання на Ґранд-стріт. І воно було чудовим. Однак коли Паоло пішов від мене, я прода­ ла його і викинула все, чим ми користувались спільно — простирадла, рушники, навіть посуд. Я залишила всього кілька речей, які мала ще до нашої зустрічі. Я знала, що єдиний спосіб приборкати біль— це влаштувати величезне прибирання.

Я трохи заробила на продажі помешкання на Ґранд­стріт, а ще продаж амстердамського будинку (та й зростання курсу євро щодо долара) продовжував забезпечувати мене. Я придбала нове помешкання— на Кінґ­стріт у Сохо. І зробила перший внесок за старий, за­ напащений театр із цегли, розташований у місті Гудзон, на півночі штату Нью­Йорк. Я й гадки не мала, що робитиму з ним, однак довіряла своїй інтуїції, і купила його. Здається, в мене талант до ріелторських оборудок! А в кількох кілометрах на схилах річки Кіндергук Крік я знайшла архітектурний вибрик— будинок, що мав дивовижну форму шестикутної зірки.

Архітектор Денніс Ведлік спроектував цей будинок у 1990­х для бангладеського кардіохірурга, який хотів, аби в кожного члена родини був однаковий простір. Тому й постала ідея шестикутної зірки. Однак невдовзі після того, як будинок побудували, дружина хірурга перестала ходити. Простір неможливо було адаптувати для інвалідного візка, тож будинок довелося виставити на продаж. І чотири роки він був у підвішеному стані— просто будинок занадто дивний для пересічних американських смаків.

Але не для мене. Мені знадобилося 30 секунд, аби прийняти рішення. Особливо коли я побачила струмок, що протікав поблизу будинку. Життєдайна сила води, яка пробивалася крізь гірські пороги, видобуваючи постійний звук потоку, що лунав так заспокійливо. Згодом я вирішила звести хижку на березі ріки для коротких ретритів, місце, де можна віднайти просвітлення без поїздки до Індії. Коли я знаходжуся в Зірковому будинку, в мене немає відчут­ тя, що я в кількох годинах їзди від Нью­-Йорка. Тут я можу думати і творити. А ще я навчилася кермувати. У 63 роки! Все життя я була пасажиркою. Улай кермував нашою автівкою, коли ми їздили Європою. Якось у Сахарі він спробував навчити мене кермувати, я з’їхала з дороги і ми застрягли у піску на цілий день. Після цього він здався. У місті я завжди користуюся таксі та метро. Якщо я намірилась жити за містом, навіть час від часу, без машини мені не обійтися.

У телефонній книжці я знайшла вчителя кермування, який спеціалізувався на навчанні людей із особливими потребами. Я набрала номер, чоловік підняв слухавку і я сказала:

- Який ваш профіль?

- Я можу вчити людей на візках. Людей із однією ногою, з однією рукою. Людей, які не можуть повернути шию.

- Можемо зустрітися?

Коли ми зустрілися, він одразу ж перепитав:

- Що з вами не так?

- Усе.

Його автівка мала подвійний контроль та вікно на 360 градусів. Відчуття, наче ти в зорельоті. Але найважливіше— цей чоловік мав запас спокою, аби навчити мене кермувати. А потім зателефонував Паоло.

То було літо після «Митець присутній» і я знала напевно від наших спільних друзів, що він уже півроку, як розійшовся з тією жінкою. Він зателефонував, сів на потяг до Гудзона. Я зустріла його на станції у новенькому джипі. Я пишалася собою: він ніколи не бачив мене за кермом. Ми пообідали і поїхали до Зіркового будинку. Ми кохалися три дні, з усією відданістю та запалом, які були у нас на початку стосунків. Три дні справжнього раю. І ось ми знову разом. Здається, найгірше позаду.

У вересні я полетіла до Парижа на показ Givenchy. Ми все ще дознімали епізоди для документалки Метью Екерса. Метью хотів показати мої стосунки з Ріккардо Тиші, розкрити немистецький бік мого життя. Розповісти історію жінки, котра соромиться свого бажання вдягатися у вишуканий модний одяг, дівчинки, котра досі не може забути спідницю, яку не купила їй мати.

Я пішла на показ Givenchy. І ось вона, антропологиня сексу, сидить серед глядачів, просто навпроти мене. Метр вісімдесят зросту, мертвотно­бліда шкіра, руде волосся, відсторонений вираз обличчя — хіба таке пропустиш.

Я підійшла до неї. Нас не знайомили до цього, тож я незворушно впевнено назвала себе. Паоло був знову зі мною, хоч ми й були розлучені. Я була закохана і моє серце випромінювало світло. Я сяяла від щастя, хотіла прощати всіх. Я хотіла, аби всі стали друзями. Тож коли вона запропонувала сходити разом на каву, я погодилась.

Я розповіла про це Паоло і він перелякався:

- Не ходи з нею, прошу. Будь ласка. Вона знищить все, що ми знову збудували.

- Не будь дурником, — відповіла я і пішла на зустріч до неї.

Вона мала що розповісти. За її словами, коли на показі Givenchy 2008 року я пішла до вбиральні, Паоло попрямував до неї і сказав: «Ти найпрекрасніша жінка в світі. Можеш дати свій телефон?» Вона дала йому номер телефона. І коли я, нічого не підозрюючи, повернулася до Нью­Йорка, він лишався з нею у Парижі протягом кількох днів. За її словами, вони перепробували всі можливі види збоченого сексу, їли тільки устриць та заливалися шампанським. За її словами, Паоло одержимий нею. Вона сказала, що досліджувала його тіло, пробувала використовувати різні інструменти, аби поглибити його оргазм.

Я не йняла віри. Згадувала, як він повернувся до Нью­Йорка і казав, що немає ніякої іншої жінки. Про те, як він сумно дивився мені в очі і жалісно казав: «Щось зламалося в мені». А вона вела своє і казала презирливо:

— Він тебе ніколи не кохав. Все, що йому потрібно,— це твої гроші. Це чоловік, який ніколи не працював. Але я хочу дітей. І хочу, щоб він працював.

Вона говорила так, наче ми з Паоло не зійшлися знову. Наче мене не існувало. Я бачила лють в її очах, але тепер була моя черга лютувати:

- Він повернувся до мене.

- Він залежний від мене. Він завжди буде повертатися до мене, — відповіла вона.

Уже тепер я розумію, що то було зловісне віщування.

Вона посіяла це зерно зла, і воно почало проростати та загнивати.

Паоло боявся її. Я повернулася до нього, але ми конфліктували, як двоє безумців. На короткий період часу ми поїхали до Рима, сподіваючись, що якось розрулиться. Виявилося, що він навіть намагався познайомити ту жінку зі своїми батьками, але вони відмовилися зустрічатися з нею. Вони справді любили мене. Особливо його батько — Анджело. Вони намагалися докласти максимум зусиль, аби ми лишалися разом. А ми продовжували колотнечу.

Я взяла відпустку та разом із Марко Анеллі поїхала на схили на півдні Рима робити фото і відео проект «Повернення до простоти». У мене накопичилось стільки болю, що мені треба було доторкнутись до невинного життя. Тож Марко сфотографував мене з новонародженими ягнятами та козлятами. Це трохи допомогло, однак полегшення було тимчасовим.

Коли ми з Паоло повернулись до Нью-­Йорка, він жив в окремому помешканні — так він вирішив. Траплялися милі моменти, моменти надії, але ми продовжували боротьбу. Ми разом пішли до психоаналітикині, але це не допомогло — ставало дедалі гірше.

Я чітко відчула, що психоаналітикиня стає на бік Паоло. Вона казала наче все, що він робить — правильно, а все, що роблю я — ні. Що це все моя провина. Мовляв, я забагато працювала і не приділяла йому достатньо уваги. Ось чому він мені зрадив і пішов геть. У цьому була пекуча правда.

Чи бачився він з тією жінкою в цей час? Переконана, що ні. Від друзів я чула, що їй непереливки і вона жахливо сумувала за ним. Тож уявіть, наскільки все було паскудно поміж нами, якщо ця звістка стала для мене полегшенням.

Того Різдва я запросила кількох друзів на святкування до Зіркового будинку. Тепла і прекрасна нагода провести час разом. Посеред свята Паоло підійшов до мене з виглядом загубленого пса:

- Я знову сумую за нею.

Здавалося, наче він ударив мене в живіт. Піти від мене — було поганим вчинком. Але знічев’я повернутися — це найжорстокіша річ, яку він міг зробити. У це важко повірити, але ми залишалися разом ще дев’ять місяців після цього.

___________________________________________________

Замовити книгу Марини Абрамович "Пройти крізь стіни"

Наверх