Арт-менеджерка Катерина Тягло: Хто боїться галерей?

Арт-менеджерка Катерина Тягло: Хто боїться галерей?

Останнім часом питання мистецтва та його інтервенції у звичне життя активізувалось надмірно. Інсталяція в НАОМА, «Квантовий стрибок Шевченка» на станції столичного метро, фільм «ДАУ», який мало хто бачив, але багато хто засуджує, і ще багато локальних й відомих випадків «полювання на ̶в̶і̶д̶ь̶о̶м̶ ̶ митців» свідчать про те, що з мистецькою освітою у суспільстві не все добре. І «боятися галерей» властиво багатьом.


Мистецтво у підземці й на площах – чи варто його боятися?
Страх – реакція, що виникає від відчуття небезпеки – за усталену повсякденність, спокій та цінності. Це відчуття ворожої відмінності, яке викликає реакції спротиву. Багато хто вважає, що мистецтво має лишатися осторонь соціальних процесів, бути «чистим мистецтвом». У «фортеці зі слонової кістки», галереях чи підвалах, але не на багатолюдних перехрестях. Це трохи як зі ставленням до ЛГБТ спільноти, «хай роблять все, що завгодно, але в себе вдома і тихо». Коли ж художній твір чи його копія починає пробиватися в громадські місця, воно може бути сприйняте як небезпека. Власне, про мистецтво, страх і плинне сьогодення книжка Ґрейсона Перрі «Не бійтесь галерей». Автор, вважаючи себе більшою мірою практиком, аніж експертом, розповідає про мистецтво зсередини. Намагається «пояснити світ, який я люблю», тим, хто до цього обходив його осторонь.


Авторка колажу Юлія Лазаренко

У першому ж розділі знаходимо відповіді на багато питань. Він називається «Прості люди мають поганий смак». Провокація (а куди ж без неї) пояснює на прикладі відомих і посередніх творів чому, якщо намагатися зробити «універсально прекрасне» мистецтво, вийде щось не варте уваги. Людське око налаштоване так, що ми сприймаємо як прекрасне те, що продемонстроване багато разів. Показане по телебаченню, присутнє в рекламі та на обкладинках. Щось побачене вперше й ні нащо не схоже набагато рідше сприймається як «чудове мистецтво».

Зовсім інші критерії «прекрасного» у середовищі самих художників. На власному досвіді навчання в коледжі автор пояснює чому зробити «популярний перформанс» і «зробити мистецтво» – різні речі.

«Питання смаку у ХХ столітті стало страшенно рефлексивним», зазначає Ґрейсон Перрі, і багато що залежить від досвіду. Чим більше картин, скульптур, пам’яток архітектури ми бачили, тим більше шансів, що назвемо мистецтвом дивний дрючок у рамці або без неї, прикріплений до стіни галереї. І навпаки, чим менше різноманітних зразків у нашому досвіді – тим більший шанс, що це дивне щось здасться спостерігачу взагалі не мистецтвом. У крайньому випадку – «наругою» або загрозою для його персонального світу.

Ціна, матеріальний еквівалент – важливий чинник, щоб дещо вважалось мистецтвом. Гарна картина й картина за мільйон доларів буде сприйматися по-різному, якщо підписати поряд з назвою вартість. Визнання – це ще, звичайно, не все, але інколи щоб пояснити обивателю вартість того чи іншого шедевру, варто просто назвати суму з нулями, яку він коштує. І для багатьох, зокрема колекціонерів та власників комерційних галерей, це визначний критерій, хоча і не абсолютний.

Коли автор «Не бійтесь галерей» розповідає про закони художнього ринку, він має на увазі той ринок, який існує на Заході, і лише побіжно торкається інших моделей розподілу мистецької вартості. На тому умовному Заході існують комерційні галереї і «академія» – спільнота високочолих професорів та мистецтвознавців, які оцінюють мистецтво з точки зору його «справжності». Складно сказати, наскільки ці картини світу працюють у нас. Але цікаво довідатися, як це все «має бути».


Ґрейсон Перрі у лондонській студії. Фото Kate Peters

Що сприймається як мистецький твір?
Проста відповідь – те, що знаходиться в галереї або музеї. І, відповідно, для пересічного «пана Н.» не підлягає під критерій мистецтва усе, що поза цими сакральним місцями. Та на початку ХХІ століття багато хто вже розуміє, що мистецтво невпинно виповзає з галерей на широкі вулиці, стіни багатоповерхівок у вигляді муралів, в публічні простори у вигляді перформансів та інсталяцій. Категорія мистецтва «стала майже безрозмірною». У галереї мішок зі сміттям може стати експонатом, і рамка від картини на смітнику може за певних обставин стати інсталяцією. Щоправда, в умовах нашого суспільства не всі зрозуміють ту інсталяцію, але і не всі мають бути поціновувачами сучасного арту.

Перрі наводить кілька простих алгоритмів, за якими можна визначити мистецтво/не мистецтво. Усі я тут не буду перерахувати. Але основі ось:

  • Воно знаходиться в галереї?
  • Це зробив митець?
  • Воно може бути повторене (тиражоване), зроблене у великій кількості?
  • Чи стоїть черга, щоб на це подивитися?

Звичайно, ці критерії створені з великою іронією, але водночас і демонструють умовність будь-яких критеріїв.

Описуючи, як мистецтво чи наявність митців змінює міста, автор описує взаємодію художників і ринку, і процес того, як міські осередки, де оселяються митці перетворюються на «модні». Знову-таки, ці всі приклади джентрифікації підходять хіба що для Києва та небагатьох великих міст, де митці – це окремий кластер населення. Поки що навряд чи можна назвати престижними райони чи околиці, де митців більше на квадратний кілометр, ніж представників інших професій.

Перформанси, хепенінги, інсталяції та інші «вибрики» мистецтва, які на старому-доброму Заході стали буденністю, в Україні ще тільки починають дратувати аудиторію. Бо тут критерій «черги» і «це зробив митець» не працює, за формальним критерієм таке мистецтво може зробити кожен, і спостерігати його теж не складно, достатньо просто опинитися в потрібний час у потрібному місці, й далеко не завжди це буде галерея. Інтернет, соціальні медіа, «сфоткай так, ніби я малюю» та інші впливи технологій роблять межу між мистецтвом та рештою світу все розмитішою. «Мистецтво зводиться до особистого досвіду» пише Ґрейсон Перрі, і важко не погодитися із ним.


Фото Oli Scarff «Дуже просунуте, але прийнятне»

У мистецтві, якщо ми беремо візуальне, на якому зосереджується автор книжки, бути бунтарем – не складно. Оскільки самі стандарти доволі закостенілі, і все що виходиться за них – вже «революція». Рецепт простий. Але разом з тим не все так просто. Сучасні «оцінщики мистецтва» – ринок та експерти – чекають того бунту, революційної нотки у мистецькому творі, щоб його можна було продати подорожче. Кожний митець, який тільки-но входить до сфери «творців», може почути «так, достатньо просунуте, але все ще прийнятне». Для цього є навіть спеціальній термін англійською.

Мабуть, мистецтво йде то того, щоб вважати бунтом і провокацією найбільш традиційні зразки, в нашому випадку – витинанки і вишиванки, але це у тому світі, де «все перформанс», навіть якщо подивитися на нього ще не стоять черги.

Мистецький підхід до всього – роботи, бізнесу, оздоблення інтер’єру стає модним у світі. Чи означає це все «захід» мистецтва, митців і галерей? Знову-таки, все залежить від багатьох обставин. Принаймні, галереї й музеї можуть стати чимсь іншим, можливо, важливішим для суспільна. При цьому «навіть якщо мистецтво зникне, залишаться митці», - пише Ґрейсон. А якщо митці залишаться, вони точно щось вигадають.

Текст: арт-менеджерка Катерина Тягло

__________________________________________________________

Читати  «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво читайте в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх