мистецтво уривки

ДОЗВОЛЕНИЙ РЕНЕСАНС: ТРАНСАВАНГАРД І НАРОДЖЕННЯ «НОВОЇ ХВИЛІ»

ДОЗВОЛЕНИЙ РЕНЕСАНС: ТРАНСАВАНГАРД І НАРОДЖЕННЯ «НОВОЇ ХВИЛІ»

До вашої уваги уривок із книги Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.»

***

Усвідомивши неможливість повністю перетравити нонконформістські тенденції, радянська система вже в 1970-х дозволила собі певною мірою послабити ідеологічний тиск. Так постав феномен «дозволеного мистецтва» художні явища у творчості молоді, де існувала можливість помірних експериментів із формою. У рамках «дозволеного мистецтва» наприкінці 1980-х на хвилі «перебудови» і народилася українська «Нова хвиля». Цьому поколінню пощастило: воно формувалося в епоху змін. Там, де попередники боязко зупинялися і замовкали, ці художники мали можливість кричати на весь голос. Прагнення бунту резонувало із сучасністю. Несподівано зібралася критична маса художників. Вони цікавилися сучасною філософією й актуальними тенденціями міжнародного мистецтва, їх об’єднувала вітальна енергетика, що, здавалося, увібрала дух епохи надій і перетворень.

«Нова хвиля» формувалася на руїнах старої системи, але ефективно використовувала її численні ресурси. Додатковим поштовхом до поширення нових течій стали офіційні всесоюзні й республіканські молодіжні виставки нестандартно. Помітну роль у консолідації покоління «Нової хвилі» відіграв художник Тіберій Сільваші. Це показова постать у контексті трансформації пізньорадянської художньої системи. Незабаром він стане лідером іншого вектора — пластичної абстракції групи «Живописний заповідник». У 1987 році Сільваші — помітний і енергійний функціонер у Києві. Він очолює молодіжну секцію Спілки художників, до сфери його відповідальності належить робота з авторами-початківцями. За підсумками відбору Сільваші і його колег найкращі учасники молодіжної виставки 1987-го навесні наступного року поїхали на пленер у Седнів. У маленькому мальовничому містечку на Чернігівщині розташовувався старий радянський Будинок творчості художників. Саме тут на пленерах 1988, 1989 і 1991 років великою мірою як явище сформувалося нове покоління художників.

ЛЕОНІД ВОЙЦЕХОВ. З КИМ ВИ, МАЙСТРИ РЕНЕСАНСУ? 1987. РЕКОНСТРУКЦІЯ. АВТОРСЬКИЙ ПОВТОР 2015. ПОЛОТНО, АКРИЛ. 85 × 480 СМ. ІЗ КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА ОДЕСИ



ВАЛЕНТИН РАЄВСЬКИЙ. ЦАРСЬКІ ВРАТА. ДИПТИХ. 1989. ПОЛОТНО, ЕМАЛЬ, ОЛІЯ. 300 × 200 СМ (КОЖНА ЧАСТИНА)



АРСЕН САВАДОВ, ГЕОРГІЙ СЕНЧЕНКО. ЧОРНІ МАВПИ. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 1991. 370 × 460 СМ. З КОЛЕКЦІЇ МАРАТА ГЕЛЬМАНА


«Трансавангард» — саме так на початковому етапі називали своє мистецтво художники української «Нової хвилі». Цей термін запровадив італійський критик Акілле Боніто Оліва для означення течії в італійському мистецтві кінця 1970-х – початку 1980-х років. Великоформатний експресивний постмодерністський живопис Франческо Клементе, Сандро Кіа, Міммо Паладіно й Енцо Куккі одразу видався близьким молодим українським художникам. Однак було б перебільшенням сказати, що вони були добре знайомі з роботами італійських трансавангардистів і теоретичними постулатами, на які ті спиралися. Хоча вітер змін наприкінці 1980-х помітно дужчає, інформацію за старою радянською традицією однаково збирають по крихтах. По суті, український трансавангард 1980-х має такий самий стосунок до свого італійського прообразу, як російський футуризм 1910-х, що був інспірований маніфестом Томазо Марінетті, але доволі умовно співвідносився з італійським футуризмом в цілому. Так чи так, українське мистецтво вперше за багато років стало суголосним загальносвітовим процесам. Художники «Нової хвилі» ледь устигли вскочити в останній вагон міжнародного трансавангарду, адже наприкінці 1980-х той поступово втрачав сили. І все ж важливість цього прецеденту важко переоцінити. Ще один термін, уживаний у мистецькому дискурсі цієї доби, — трансавангардне необароко. Українське бароко — чи не найпотужніша традиція в історії мистецтва країни. Обравши за стратегію постмодернізм, що передбачає цитатність, художники «Нової хвилі» активно використовують у своєму арсеналі фрагменти барокової візуальної мови. Надмірна барвистість картин дала назву одному з періодів у творчості низки художників цього напряму — «кучерявий стиль». Багата на цитати і пронизана міфологізмом постмодерністська великоформатна фігуративна картина стає стрижнем ранньої «Нової хвилі». Це не класичний академічний живопис: більшість полотен створено alla prima, як чистий викид енергії. Художники змагаються, хто встигне написати більше речей за одну ніч. Працюючи в традиційній техніці полотно/олія, автори тяжіють до експресії, близької до спонтанного вуличного мистецтва — стріт-арту та муралів, які прийдуть в українське мистецьке поле лише через два десятиліття. У кінці 1980-х молоді художники ставляться до форми навмисно неохайно. Суть пошуку — досягнути не технічної, а зображальної досконалості, чистої «вітальності», як тоді заведено було казати.

АРСЕН САВАДОВ, ГЕОРГІЙ СЕНЧЕНКО. ПЕЧАЛЬ КЛЕОПАТРИ. 1987. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 275 × 330 СМ


Першими інтелектуальними лідерами покоління стали Арсен Савадов і Георгій Сенченко. Цей дует створив полотно «Печаль Клеопатри» (1987) — головну ікону покоління «Нової хвилі». Постмодерна робота є парафразою «Кінного портрета принца Бальтазара Карлоса» Дієго Веласкеса. Випромінюючи первісну варварську сексуальність, вершниця скаче на гігантському, обведеному зухвалим червоним контуром, тигрі. Дія відбувається на тлі пустельного сюрреалістичного пейзажу. На передньому плані — порожній постамент, що чекає на нового героя. За легендою, художникам довелося пробити діру довкола дверей, щоби винести гігантську роботу з майстерні. Ту діру довго не ремонтували, адже вона ілюструвала реальний і символічний прорив. Клеопатра — збірний портрет амбіцій нового українського мистецтва. Воно зухвало ввірвалося на арт-сцену й декларувало повний розрив із радянською системою та з попередньою неофіційною традицією.

Як це часто буває в історії новітнього мистецтва України, «Печаль Клеопатри» для сучасного критика і глядача стала радше чимось на зразок народного переказу, а не реальним артефактом. Свого часу робота мала приголомшливий виставковий успіх. На хвилі першого піку популярності трансавангардистів її спочатку продали в колекцію паризької Galerie de France, а потім у зібрання франко-американського художника й колекціонера, одного із засновників «нового реалізму» Армана. Після його смерті картина перебуває в приватній колекції. Із кінця 1980-х в Україні цей твір пам’ятають хіба що за неякісними репродукціями та розповідями тих, хто все-таки встиг його побачити.

Покоління формується в момент повного колапсу радянських структур, появи на карті України як самостійної держави. Проте на самісінькому початку ще живі СРСР і стара система координат, де центр — це Москва. Молоді художники мріють завоювати столицю, і їм це вдається. На тлі прохолодного й до того часу вже доволі втомленого московського концептуалізму варварський «м’ясний» живопис трансавангардистів сприймається як ковток свіжого повітря. Звичайно, не обходиться без певних ревнощів і скепсису, однак загалом місцева критика й куратори до художників з України ставляться тепло. Російські мистецтвознавці Катерина Дьоготь, Андрій Ковальов і Володимир Левашов написали цілу низку статей про українське мистецтво кінця 1980-х. У Москві ця група художників стала відомою як «південноросійська хвиля» — на противагу північній, московській концептуальній школі.

Із появою на карті незалежної України цей термін із присмаком імперіалізму виходить з ужитку. Так чи так, а українці одразу потрапляють в орбіту інтересів перших приватних російських галерей — «Ріджини» та «Галереї Марата Гельмана». Після розпаду СРСР шляхи колонії і колишньої метрополії розходяться, а нове українське мистецтво вирушає в самостійне плавання. Москва як орієнтир поступово відходить на задній план.

Центром нового художнього явища був Київ, але ним ситуація не вичерпувалася. Ще з 1987 року коло живописців поповнили одесити Василь Рябченко, Сергій Ликов, Зоя Сокол та провідний представник покоління, майбутній лідер одеської «нової хвилі», художник, куратор, арт-менеджер і культуртрегер Олександр Ройтбурд. Помітну роль у мистецтві цього періоду відіграють ужгородський художник Павло Керестей, а також львів’янин Андрій Сагайдаковський.

ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ. ДИСКУСІЯ ПРО ТАЄМНИЦЮ. 1988. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 200 × 200 СМ. З КОЛЕКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РОСІЙСЬКОГО МУЗЕЮ, САНКТ-ПЕТЕРБУРГ, РОСІЯ. ДАР МАРАТА ГЕЛЬМАНА


ОЛЕГ ГОЛОСІЙ. ТАК. 1990. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 5 ПОЛОТЕН, ЗАГАЛЬНИЙ РОЗМІР 300 × 600 СМ. З КОЛЕКЦІЇ ВОЛОДИМИРА ОВЧАРЕНКА


ПЛЕНЕР У СЕДНЕВІ. 1989. НА ДРУГОМУ ПЛАНІ ТІБЕРІЙ СІЛЬВАШІ ТА ОЛЕКСАНДР СОЛОВЙОВ. У ГЛИБИНІ КАРТИНА ОЛЕГА ГОЛОСІЯ «АТТІС», ПОЛОТНО, ОЛІЯ, 1989. ФОТО З АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА СОЛОВЙОВА


У радянській системі мистецтво поступово стає кастовим заняттям — ремеслом, яке часто-густо передають у спадок. Багато художників «Нової хвилі» походять із таких привілейованих художніх кланів. Арсен Савадов — син відомого книжкового графіка, члена Спілки художників СРСР Володимира Савадова. Максим Мамсіков — син члена Спілки художників УРСР, представника українських сімдесятників Владислава Мамсікова. Ілля Чичкан — онук професора Київського художнього інституту Леоніда Чичкана і син члена Спілки художників УРСР Аркадія Чичкана. Батько Костянтина Реунова — член Спілки художників УРСР Валентин Реунов. Ілля Ісупов — син художника-монументаліста Володимира Ісупова та відомої керамістки Неллі Ісупової.

Кістяк «Нової хвилі» склався зі студентів Київського художнього інституту 231. Багато з них раніше навчалися в Республіканській художній школі. У СРСР вважалося, що складні технічні нюанси образотворчого ремесла слід опановувати змалечку. Для цього було створено цілу мережу спеціалізованих шкіл-інтернатів і художніх училищ. Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Олег Голосій, Олександр Гнилицький, Валерія Трубіна, Василь Цаголов, Олег Тістол, Микола Маценко — усі вони напряму чи опосередковано вчилися у майстрів, які в 1940–1950-х здобували Сталінські премії й формували завдання соцреалізму на піку його розвитку. Ці художники з раннього дитинства займалися академічним малюнком і живописом, виростали в системі координат, де пану-вав пієтет до картини як найвищої форми художньої виразності.

ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД. УМЛІВАННЯ ЯКОВА ТА РАХІЛІ. 1989. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 198 × 296 СМ. З КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА ОДЕСИ


ЮРІЙ СОЛОМКО. ПОЦІЛУНОК КРАДЬКОМА. 1991. ОФСЕТНА ЛАМІНОВАНА МАПА НА ПОЛОТНІ, ОЛІЯ. 202 × 176 СМ. З КОЛЕКЦІЇ НАТАЛІЇ ЗАБОЛОТНОЇ


Багатофігурні полотна, яскрава колористика, впевнений, розмашистий живопис, величезні формати — ці риси український постмодерний живопис мимоволі успадкував від своєї найближчої родички — соцреалістичної картини. Відштовхуючись від традиційної форми, художники змогли вдихнути в неї новий зміст, вітальність і енергетику, притаманну саме цьому поколінню. Так, помираючи, український соцреалізм парадоксальним чином дав життя новому мистецтву. І хай би як надалі це покоління бунтувало, експериментувало з новими медіа та вичавлювало із себе «закартиненість», великоформатний фігуративний живопис донині переслідує його, ніби відьомський приворот із чарівної казки. Постмодернізм в українському образотворчому мистецтві — це насамперед постсоцреалізм.


Читайте далі у книзі Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.»


* з 23 по 28 листопада пройдуть презентації книги у трьох містах України:

- 23 листопада в Одесі: https://www.facebook.com/events/2482232578665119/

- 27 листопада у Львові: https://www.facebook.com/events/1027757567562756/

- 28 листопада у Києві: https://www.facebook.com/events/952089388491038/

Запрошуємо усіх охочих! Вхід вільний.

__________________________________________________________

Читати  «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво дізнавайся в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх