мистецтво персоналії уривки із книжок arthuss

Феномен майстра: Володимир Лобода

Феномен майстра: Володимир Лобода

Характеристика Володимира Лободи як яскравого представника андеґраунду кінця 1960 – початку 1990-х років – дуже неповна й тому далеко не достатня для розуміння творчого доробку художника. Ця характеристика також не ставить за замовчуванням творчість митця в коло пильної уваги мистецтвознавців, які досліджують альтернативні до офіційного радянського мистецтва течії. І чому варто це зробити саме у випадку Володимира Лободи? Насамперед тому, що його творчість виходить за рамки альтернативного неофіційного мистецтва й містить низку рис, які вирізняють художника з цього «фронту нескорених». А також тому, що творча манера художника – складна і «неправильна» з точки зору типового сприйняття. Складність манери художника, відгородженість, а часто і свідоме протиставлення себе іншим середовищам призвели до того, що масовий глядач чи навіть поціновувач мистецтва в Україні практично не знає його творчості, а побачивши окремі роботи, не може адекватно їх оцінити. Отже, щоб глибше проаналізувати, спробуймо означити ті риси, які властиві цьому майстрові і які ускладнюють розуміння та вписування його творчості в контексти, стилі та моделі.


Насамперед відзначмо, що особливістю життєвої та творчої філософії Володимира Лободи є несприйняття ним сенсів, цінностей і тоталітарно-радянського, і глобалізовано-сучасного суспільства, а звідси – й естетичних засад як тоталітарної, так і сучасної масової культури. Можемо також припустити, що його «неналежна» і «неправильна» естетика – це свідоме подразнення і націлене творення агресивної протилежності не тільки до масово-полегшених, але й до загальноприйнятих естетичних моделей. Цей «бунт» художника проявляється у його «неправильних» та квазінаївних рефлексіях, у свідомому спрощенні і використанні незарегламентованих та нічим не обмежених способів формотворення. Іншою визначальною особливістю творчої манери Володимира Лободи є та, що паралельно автор постійно апелює до сучасного мистецтва й широко використовує його формальний арсенал, переплетіння якого з наївно-примітивною манерою дає багатопланову і складну естетичну конструкцію. Ця конструкція прикметна тим, що весь творчий доробок Лободи при ближчому ознайомленні виявляється хоча і складним, але надзвичайно цілісним художнім явищем.


Крім поєднання наївне – модерне, ще однією рисою, яка властива роботам Володимира Лободи, є спонтанність або імпульсивність процесу творення. І тут варто зробити уточнення щодо термінології: наївне мистецтво ґрунтується на безпосередності враження і на відсутності раціонального аналізування побаченого й відображеного; спонтанність (новіший термін, стосується більше сучасного мистецтва) постає як імпульсивний і швидкий процес творення роботи, при якому цілеспрямовано притлумлюється раціональне аналізування та вивільняються емоційне та інтуїтивне начала. Поєднанню наївного та модерного, так само, як і використанню спонтанно-імпульсивної манери в мистецтві XX століття присвячено багато дискусій і теорій. Ці особливості відзначали та аналізували дослідники творчості Володимира Лободи (В.Соловйов, Т. Пастух). Тут зазначмо, що для цього художника наївна та спонтанна манери творення є внутрішньо зумовленими, не надуманими. У розмовах митець часто любить повторювати: «Раціо – це ворог мистецтва». І саме розуміння цих двох особливостей може дати ключ до глибшого осягнення його творчості. Варто зазначити, що ці форми (наївність, імпульсивність, «пластична експромтність») роблять незрозумілою творчість художника для непідготовленого глядача, який сприймає їх за невимогливість до себе чи непрофесійність. До того ж, такий глядач не бачить, що саме ці особливості дають Володимиру Лободі «свободу і стилістичну розкутість, дають вихід на рівень тієї художньої культури, для якої ґрунт вже підготували такі великі художники, як Кандінський, Руо, Матісс, Пікассо і Бекон» (В. Соловйов). Варте уваги і те, що наївність, і спонтанність, і експромтність не належать до етапу формування задуму чи ідеї, але найважливіше: ці особливості для Лободи – лише метод чи радше спосіб творення. Наївно-експромтна манера, яку він сповідує і розвиває, представляє інтерес для нього як інструмент, щоб реалізувати його гуманістичний маніфест, передати філософський віталістичний світогляд.


Втім повернімося до витоків, з яких відбувається становлення художника. Західний світ та Радянський Союз 1960–1980-х рр. – це не тільки різні економічні системи, це кардинально протилежні системи гуманітарних цінностей, це різні світи. Творчість Лободи унікальна тому, що вона виходить за рамки цього чорно-білого протиставлення, вона не вписується у систему «там добре – бо там не так, як тут». Інтуїтивний і абсолютно незарегламентований триб життя і спосіб рефлексій уможливлюють його вихід за рамки ідеологічно заангажованої системи радянського мистецтва, але також суттєво відрізняються від творчих мотивацій інших представників нонконформізму. При цьому тенденції, які існували на той час у західному мистецтві, можуть бути використані тільки частково, щоб проаналізувати надзвичайно складний ребус, що називається «творчість Володимира Лободи». Так, за формальними ознаками художникову манеру можна порівнювати з творчістю відомих західноєвропейських та американських художників: Шагала, Пікассо, Руо, Поллока чи Кунінга. Останні двоє, до речі, практично були його сучасниками й також сповідували імпульсивну манеру як продовження підсвідомого, проте значною мірою зосереджувалися на дослідженнях «чистої енергії» лінії, плями, кольору. У Володимира Лободи можна побачити і багато спільного з естетикою неоекспресіонізму, зокрема з роботами художників Лондонської школи, і насамперед Френсіса Бекона, який створював експресивні моделі-образи в ситуаціях складної пластичної деформації як вияву внутрішнього граничного напруження. Проте загальна мажорно-оптимістична тональність творів Володимира Лободи, його формальне й тематично-смислове різноманіття та особливо контекст, у якому він працює, дають підстави не переоцінювати значення цих подібностей, аналізуючи творчий доробок художника.


Попри значну кількість спостережень і запозичень із західного мистецького досвіду, Володимир Лобода залишився художником повністю неcприйнятним до комерційно заангажованих постмодерністських трендів і практик. Ще раз наголосимо, що манера для нього завжди була тільки формою, тільки способом вираження чогось сенсовного, ускладненого й дуже часто суперечливого. Навіть для тих часів, коли зароджувалось дисидентство та формувався інтелектуальний спротив радянській тоталітарній системі, шлях Володимира Лободи виглядав дуже своєрідно. Він не став художником «на злобу дня» – навіть у такий важливий і переломний період 1960–1980-х років. Після частих відвідин Москви та спілкування у критично налаштованому художньому середовищі (напевне, саме тут він поглиблено ознайомився з творчістю представників сучасного західного мистецтва), Володимир Лобода усамітнювався на хуторі в Туровому (Дніпровщина). Він зосереджувався на темах, які для загалу виглядали, можливо, не зовсім актуальними (довколишня природа, сусіди-селяни, побутові сцени тощо). Втім і у поводженні з формальними засобами, і в пошуках сенсів він відточував свій максималізм та свою безкомпромісність, «ішов до кінця». Очевидно, що саме про це йшлося Вікторові Соловйову, коли називав Володимира Лободу «людиною-максимумом».


У візуальному матеріалі цього альбому можна простежити складний, але одночасно дуже послідовно-цілісний розвиток манери художника, його улюблених сюжетів та їх смислового наповнення. На початковому етапі творчості манера Лободи змінювалась, але не виходила за межі означень «наїв – модернізм – експресія». Цикл «Таємна вечеря» знаменує закінчення початкового періоду інтенсивних пошуків і підсумовує досягнення наївно-модерних поєднань. Водночас у цій серії через десакралізацію сюжету автор посилює філософське звучання творів, ускладнює їх трактування. Ця лінія згодом ще більше виражається у циклах «Степ», «Дотик» і особливо в «Людській комедії» та «Іконостасі». Роботи останніх циклів виконані у спонтанно-експресивній манері, максимально звільнені від академічних обмежень і правил у формальному сенсі, але, попри це, вони мають фундаментальний філософсько-сакральний характер. У стилевому визначенні ця ускладнена образна манера може бути віднесена до неоекспресіонізму. Випрацювання таємничо-загадкових настроєвих градацій у таких циклах, як «Гравці», «Німецька серія», «Суханове», «Алтай» дає підстави віднести їх до сюрреалістичної лінії у європейському мистецтві. Однак відсутність прямих аналогів у «пізнорадянському» чи західному мистецтві підштовхує до пошуку додаткових визначень, які допомогли б осмислити художній феномен Володимира Лободи. Поєднання експромтної і експресивної манер при збереженні смислової напруги дали упорядникам альбому змогу означити роботи цього періоду як «магічний експресіонізм».


Таке жонглювання термінами не є даниною модному тепер ословесненню абстрактних чи просто малозрозумілих творів, а є лише бажанням відобразити та увиразнити ускладнений характер рефлексій художника, показати ще одну грань у можливому поєднанні та переплетінні наївного та модерного мистецтва. Варто зазначити, що у списку більш знаних і менш знаних «наївних модерністів» Володимир Лобода займає свою нішу і є неповторним завдяки надзвичайно цілісному поєднанню ускладнених сучасних форм з історико-філософським смисловим наповненням. У філософському віталізмі, попри важливу для його творчості еротичну домінанту, Володимир Лобода досліджує споконвічні антитези: чоловік – жінка, вірність – зрада, жертовність – користь тощо. У його творчості є і тема простої людини та її життя як абсолютної самоцінності, як універсальної точки відліку. У філософському історизмі Володимир Лобода апелює до джерел: біблійних сюжетів, давньої та української історії, до великого в цій історії («мене цікавить тільки велике»). А ось характеристика, яку дав Володимирові та Людмилі Лободам академік Дмитро Жилинський під час пленеру в Сенєжі: «Всі безбатченки якісь, а в них видно, звідки вони». Це було ще на початках, але і далі вся творчість Володимира і Людмили є запереченням тези про те, що сучасне мистецтво може існувати лише як космополітичне явище.


Безкомпромісність, наполегливість і непоступливість, з якими Володимир Лобода робить вибір та йде своїм шляхом, дослідники його творчості вже означили метафорою «іти за зорею». І цей похід може здатися дивним й алогічним дійством, якщо не зрозуміти його глибокої основи й мотивації. Земля, яка народжує МАЙСТРА, передає йому не тільки те культурне багатство, яке вона має у собі, але й ті болі, якими вона болить. І з Володимиром Лободою, який народився в українській родині з давнім духовним корінням, не могло бути інакше – він не міг стати просто формалістом, футуристом чи неоекспресіоністом. Його складні звернення до історичного та патріотичного змісту є «недекларативними» і «неповерховими». Саме на основі відчуття своєї землі та її культури відбувається творчість надзвичайно складна за філософсько-гуманістичним наповненням та надзвичайно актуальна за манерою, за зображальними засобами, за ВІДЧУТТЯМ ЧАСУ.

Ігор Завалій


Замовити альбом «Володимир Лобода. Живопис»

__________________________________________________________

Читати новини видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про мистецтво, дизайн та красу читайте в нашому блозі

Читати блог ArtHuss

Наверх