мистецтво уривки

МИХАЙЛО БОЙЧУК І ЙОГО КОЛО. ПОЧАТОК РЕПРЕСІЙ

МИХАЙЛО БОЙЧУК І ЙОГО КОЛО. ПОЧАТОК РЕПРЕСІЙ

До вашої уваги уривок із книги Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.»

***

Михайло Бойчук — центральна постать в українському мистецтві. У далекому 1907 році як стипендіат Андрея Шептицького він приїхав зі Львова до Парижа, повчившись спершу у Відні, Кракові й Мюнхені. У Парижі Бойчук поринув в актуальний художній процес, відвідував академію Рансона, де зацікавився монументальним мистецтвом. У цей період західний модернізм шукає нову мову, чимало запозичуючи з неєвропейських художніх традицій і народного мистецтва. Прагнучи пристосувати цю стратегію до українських реалій, Бойчук знаходить альтернативну точку опори у візантійській традиції, мистецтві Київської Русі та українському народному живописі. Ще одна пристрасть Бойчука — мистецтво проторенесансу — Чімабуе, Джотто.

Бойчук — тоталітарний лідер і, у певному сенсі, «Сократ» українського мистецтва. Він не був плідним художником, чимало його творів згодом було знищено, а більшість уцілілих не вражають суто художніми якостями. Натомість Бойчук, як ніхто інший, умів продукувати ідеї, єднати довкола себе однодумців і прокладати вектор їхньої творчості. Ще в Парижі навколо Бойчука зібрався українсько-польський гурток, де не бракувало душевних драм. Кохана Бойчука, польська аристократка Софія Сегно, під тиском брата мусила покинути Париж і вийти заміж, а нареченою митця стала інша художниця, Софія Налепинська. До цього кола належали також молодий чернігівець Микола Касперович, подруга Софії Налепинської Софія Бодуен де Куртене, Гелена Шрамм та Яніна Леваковська. Уже в цей період Бойчук пропагує колективне авторство за принципом іконописних артілей. У 1910-му в славнозвісному паризькому Салоні незалежних було виставлено 18 робіт Михайла Бойчука, Софії Сегно й Миколи Касперовича, підписаних як об’єднання «Rénovation Byzantine» («Візантійське оновлення»). Неовізантиністів не оминула увагою критика: про групу писав Гійом Аполлінер. Синтез передових течій європейського мистецтва початку ХХ століття й архаїчного церковного монументалізму відтепер стане візитівкою Михайла Бойчука.

РОЗПИСИ В КЛУБІ ДЕРЖАВНОГО ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ В ОДЕСІ (НИНІ КП «ОБЛТРАНСБУД», ВУЛ. МАРАЗЛІЇВСЬКА, 34А). ХУДОЖНИКИ І. ГУРВИЧ, О. ТКАЧОВ, Л. ДУКОВИЧ, І. ПАСТЕРНАК, П. ПАРХЕТ. 1930. ФОТО З НЕГАТИВА НА СКЛІ. З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ


Наступний злет Бойчука і формування «другого призову» його школи припадають на пореволюційні роки, особливо ж 1920-ті. Бойчук був серед засновників Української академії мистецтв. Його майстерня монументального мистецтва — центр тяжіння для молоді. Тут поступово формується коло талановитих художників, які задають тон у мистецтві 1920-х років. Серед них Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка, Антоніна Іванова, Костянтин Єлева, Онуфрій Бізюков, Софія Налепинська-Бойчук. На тлі патріархального українського мистецтва тих років список бойчукістів вражає кількістю жінок-художниць, і кожна з них — постать першої величини. Усі художники цього кола — самобутні автори з власною впізнаваною мовою та цікавим спадком. Це породжує сумнів у доречності парасолькового терміна «бойчукізм», який применшує роль художніх індивідуальностей і дещо віддає культом особи. Однак термін прижився — надто вже сильною була харизма Михайла Бойчука та магія його ідей відмови від творчого егоцентризму. Бойчукісти багато працюють у декоративно-прикладному мистецтві. У 1923 році Василь Седляр став директором Межигірського керамічного технікуму, там також працювала Оксана Павленко. Заклад відіграв помітну роль у формуванні українського декоративно-прикладного мистецтва 1920-х і став важливою виробничою базою художників цього кола.

З утвердженням радянської влади Михайло Бойчук зважується на суперечливу авантюру. Він робить спробу адаптувати мову церковного мистецтва під потреби машини монументальної комуністичної пропаганди, яка лише зароджується. Бойчук і його школа створюють великоформатні фрески й панно з життя нової радянської людини. У 1919–1935 роках художники працюють над розписами Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Будинку преси ім. М. Коцюбинського в Одесі (1929–1930), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935). Пошуки цього кола хронологічно й ідейно перегукуються з мексиканським монументалізмом, зокрема з творчістю таких художників як Дієго Рівера, Хосе Ороско, Давид Сікейрос.

ІВАН ПАДАЛКА. ЗБИРАННЯ ПОМІДОРІВ. 1932. ПОЛОТНО, ОЛІЯ. 244 × 184 СМ. З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ


У нечисленних станкових творах бойчукісти часто віддають перевагу традиційним іконописним технікам і прийомам — темпері й узагальненому трактуванню форми. Особливе місце в доробку цих митців займають графічні роботи Софії Налепинської-Бойчук, Оксани Павленко, оригінальні ілюстрації Василя Седляра до «Кобзаря» Шевченка, де відчувається багатий досвід роботи автора в галузі кераміки.

Питання про авангардизм бойчукістів неоднозначне. З одного боку, цьому колу притаманна рідкісна для українського образотворчого мистецтва згуртованість та ідейна послідовність — типові риси тогочасних йому авангардистських рухів. Та все-таки проект побудови нового комуністичного мистецтва на фундаменті середньовічного релігійного живопису по суті консервативний. Очевидніший внесок бойчукістів у конструювання національного стилю, питання про який так гостро стояло для українського мистецтва ще з початку ХХ століття.

У 1920-х коло Бойчука — це не просто ще одна група художників. Це, певно, найвпливовіша сила в мистецтві, що задає тон і в головному художньому об’єднанні доби — АРМУ. На початку 1930-х після зміни ідеологічного клімату в країні ці художники стрімко еволюціонують у напрямі, який дуже умовно можна назвати протосоцреалізмом. Спроба компромісу з режимом закінчилася трагічно. У 1936 році лідера руху звинуватили в шпигунській діяльності, а в 1937-му розстріляли. Така сама доля спіткала його дружину Софію Налепинську-Бойчук, Василя Седляра, Івана Падалку. Майже всі колективні монументальні твори школи і багато авторських робіт її представників було знищено. На довгі десятиліття бойчукістів, як і розстріляних Михайля Семенка та інших діячів «червоного ренесансу», було повністю стерто з пам’яті. Дірки й прогалини в історії мистецтва радянське мистецтвознавство заповнювало базіканням «новомовою» про «реалізм» як єдине втілення художніх потреб пролетаріату.

Що ж сталося із проектом комуністичного оновлення України? Чому «червоний ренесанс» утопили в крові? Як пише історик Юрій Шаповал, в Україні Великий терор розпочався набагато раніше, ніж в інших регіонах СРСР. Задовго до 1937 року, ще наприкінці 1920-х, почалася колективізація. У багатій аграрній Україні цей процес набрав жахливих форм. Примусове об’єднання селянських господарств у колгоспи супроводжувалося розкуркуленням. Знищення сільського середнього класу й заможних селян і одночасна масова депортація тривали кілька років. Залишки невдоволених селян знищили страшним голодом 1932–1933 років.

ФРАГМЕНТ РОЗПИСУ ЗАЛИ ЗАСІДАНЬ У БУДИНКУ ПРЕСИ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО В ОДЕСІ (НИНІ ТЕАТР ЮНОГО ГЛЯДАЧА ІМЕНІ ЮРІЯ ОЛЕШІ, ВУЛ. ГРЕЦЬКА, 48А). АВТОРСЬКА ГРУПА ОДЕСЬКОГО ПОЛІТЕХНІКУМУ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА: М. ПАВЛЮК, Я. ТИМОФЕЄВ, І. ПОСТЕРНАК, О.СЕРЯКОВА, В. ВОЛЯНСЬКА, Г. ДОВЖЕНКО, І. ГУРВИЧ. 1930. ФОТО З НЕГАТИВА НА СКЛІ. З КОЛЕКЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ УКРАЇНИ


Природно, навіть проукраїнськи налаштована інтелігенція у великих містах не могла не помічати того, що відбувається. Традиційна недовіра радянської номенклатури до України і її еліти зростає шаленими темпами. Починається хвиля арештів. У травні й липні 1933 року в Харкові один за одним вкорочують собі віку двоє чільних діячів «червоного ренесансу» — письменник Микола Хвильовий та нарком освіти, поборник українізації Микола Скрипник, який застрелився у власному кабінеті в харківському Держпромі. У столичному Харкові репресії особливо жорстокі. В епіцентрі знищення — лідери літературно-авангардистської спільноти. Наприкінці 1933-го заарештовують головного театрального режисера епохи, керівника авангардного театру «Березіль» Леся Курбаса. 21 січня 1934 року XII з’їзд КП(б)України під тиском Москви і особисто товарища Сталіна ухвалює перенести столицю назад у слухняніший і лояльний до цього часу Київ.

Доба «червоного ренесансу» закінчується. Репресованих діячів мистецтва радянська влада викреслить звідусіль, а історію бурхливих 1920-х перепише до невпізнання.

У 1937 році починається Великий терор. Масове знищення невгодних плавно перетікає в безконтрольні репресії, коли людину можуть убити, просто переплутавши прізвище в розстрільному списку. Ці процеси охоплюють весь СРСР, а в Україні відбуваються особливо ретельні зачистки творчої інтелігенції. За деякими даними, на Україну припадає більше як третина всіх знищених у СРСР у 1930–1940-х роках художників.


Читайте далі у книзі Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.»


* з 23 по 28 листопада пройдуть презентації книги у трьох містах України:

- 23 листопада в Одесі: https://www.facebook.com/events/2482232578665119/

- 27 листопада у Львові: https://www.facebook.com/events/1027757567562756/

- 28 листопада у Києві: https://www.facebook.com/events/952089388491038/

Запрошуємо усіх охочих! Вхід вільний.

__________________________________________________________

Читати  «Новини» видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про світове та українське мистецтво дізнавайся в нашому блозі.

Читати блог ArtHuss

Наверх