мистецтво персоналії про книжки arthuss уривки із книжок arthuss

Уривок із автобіографії Марини Абрамович

Уривок із автобіографії Марини Абрамович

«Пройти крізь стіни» Марина Абрамович

Переклад: Олександр Михед

***

На п’ятдесятиліття я хотіла влаштувати щось справді велике. Моя виставка саме відкривалася у Музеї сучасного мистецтва в Ґенті (S.M.A.K.), тож я запросила 150 людей, друзів з усього світу, щоб вони приїхали на бенкет.

І знову, з почуття примирення, я запросила Улая з дружиною та донькою. Зрештою, це ж і його день народження — тоді це здавалося мені правильним вчинком.

Тема вечірки прийшла до мене, наче уві сні: я вирішила назвати її «Нагальний танець». Я гадала, що може бути нагальнішим, аніж танцювати, перед старінням? І який танець міг би бути ще нагальнішим і сексуальнішим, аніж той, яким я захоплювалась усе життя — аргентинське танго? Я завжди мріяла навчитися танцювати танго, тож взяла кілька уроків. І досягла в цьому непоганих результатів.

Ми почали вечірку з танго. Моїм партнером був учитель танго. Незабутній вечір — прекрасна їжа, дивовижна музика і кілька неймовірних сюрпризів. Раніше я вже запитувала Яна Гута, директора музею, чи вони зможуть зробити мені спеціальний торт на день народження? Здавалося, він розлютився.

— Ми витрачаємо гроші на оркестр, на твою виставку, на все! Ти що, зовсім збожеволіла? До того ж, торт — це так по-буржуазному.

Та потайки він передав мої оголені фотографії з «Губ Томаса» до найкращої пекарні Бельгії. І вони зробили марципановий торт у реальному розмірі — шоколадні лінії на моєму животі, наче надрізи, що я робила під час перформансу. За чверть до півночі прочинилися двері — і п’ятеро хлопців внесли цей прекрасний торт. Вибухнули оплески, торт поставили на стіл і всі кинулись до нього — кожен хотів шматок мене, відрізаючи марципанові груди, ноги, голову.

А потім, буквально за хвилину до півночі, двері знову прочинилися і ті ж п’ять хлопців занесли ще одне величезне блюдо, на якому лежав Ян Гут — повністю оголений, лише з метеликом на шиї.


Чи можете ви уявити ще якогось директора музею, котрий утнув би щось подібне?

Аби доповнити цей прекрасний день, інший директор музею, Петар Цукович з Національного музею Чорногорії, передав мені дуже особливий подарунок: запрошення представляти Сербію та Чорногорію на Венеційській бієнале наступного року.

Однак того вечора була ще одна кульмінація: ми з Улаєм знову показали перформанс разом.

Ми повторили перформанс, створений в Австралії 15 років тому, «Подібна ілюзія». Ми стояли, немов танцюристи, застиглі в обіймах, моя рука в його руці. Під звуки мелодії «Танго ревнощів», що повторювалась знову й знову, наші переплетені руки дуже повільно опускалися. У Мельбурні, в 1986 році, перформанс тривав три години. Тієї ночі, на вечірці, він тривав усього 20 хвилин, але кожен із присутніх пережив сильні емоції. Хоч електричні розряди, які я відчувала, коли торкалась його тіла, вже зникли назавжди.

Я постійно обдумувала запрошення Цуковича і що можна було би показати на Бієнале. І чим більше я думала, тим більше переконувалась, що маю якось відреагувати на катастрофу балканської війни. Дехто з іноземних митців — наприклад, Дженні Гольцер — уже створили роботи про це. Однак для мене війна була занадто близькою: я відчувала непереборний сором за участь Сербії в цій війні.

Ба більше — Шон Келлі продовжував торочити мені, що не варто приймати запрошення, що представлення Сербії та Чорногорії на Бієнале викличе асоціації зі злочинцем Мілошевичем. Однак я не послухала його. Я відчувала, що всі сторони несуть відповідальність за війну. Я хотіла створити плач по війнах загалом, а не пропагандистську роботу, дотичну до конкретного конфлікту.

Тож я написала заявку і відіслала її до Міністерства культури Чорногорії. У заявці я відверто писала: «Робота, яку я маю намір створити, здаватиметься дивною і може викликати відчай, однак ніщо не викликає сильнішого відчаю, ніж війна». Перформанс, який я пропонувала, мав частково складатися з мотивів, узятих із роботи зі щурами та відео моїх батьків із «Маревного» та очищення кісток корів із ранньої роботи «Вичищаючи будинок». Для перформансу мені потрібні три проектори з високою роздільною здатністю і 2500 кісток нещодавно забитих корів, плюс холодильна камера, аби зберігати кістки свіжими до початку перформансу. Загальний бюджет, йшлося у заявці, становитиме приблизно 120 тисяч євро. Чимало. Однак насправді було дешевше одразу все закупити, ніж брати в оренду на час проведення Бієнале (після перформансу інсталяція і відео мали залишатися ще на чотири місяці, поки триватиме подія). І також я пропонувала подарувати роботу, обладнання і все інше Національному музею Чорногорії, оскільки в них у колекції не було моїх робіт.


Що ж, аргументи не спрацювали, міністр культури Чорногорії Горан Ракоцевич не підтримав мою заявку, ба більше: спершу він підтвердив запрошення Цуковича, однак тепер звільнив його і взявся за мене. Він сказав: «Справа навіть не в тім, що таку гігантську суму доведеться брати з пенсій поважних жителів Чорногорії старшого покоління, а в тому, що це — не мистецтво. Просто купа огидних і смердючих кісток». У чорногорській газеті «Подгоріца» він опублікував статтю «Чорногорія — це не культурна колонія»:

Це визначна можливість, котрою варто скористатися, аби представити автентичне мистецтво з Чорногорії, позбавлене комплексів меншовартості, для яких справді немає жодних причин, з огляду на нашу високу традицію і духовність…


Чорногорія не знаходиться на культурних маргінесах і не повинна сприйматися як колонія тубільців, де можна реалізовувати перформанси митців, хворих на манію величі. На мою думку, нашу країну на світовій арені повинні представляти живописці, чия творчість і поетика позначені приналежністю до Чорногорії. Нам пощастило, що блискучі художники всесвітнього значення живуть поміж нас.

Інакше кажучи — соцреалісти і абстракціоністи-графомани. Ракоцевич не просто стверджував, що мене не можна назвати художницею, але й те, що я не була справжньою югославкою.

Я почувалася, мов той бик, якому шмат червоної тканини показали. Через два дні я надіслала офіційну заяву до сербських і чорногорських газет, в якій ішлося про те, що припиняю «будь-яке подальше спілкування з Міністерством культури Чорногорії та всіма іншими югославськими інституціями, відповідальними за виставку в югославському павільйоні». Я писала, що Ракоцевич — «некомпетентний… і намагався використати мою роботу і репутацію з якоюсь дивною метою, радше за все, політичною». Його «злий намір — неприпустимий».


Почувши про суперечливі дебати, італійський мистецтвознавець і критик Джермано Челант, який був куратором Бієнале, запросив мене взяти участь у міжнародній програмі. Щоправда, він попередив: «Лишилася лише одна локація, ти так пізно входиш до проекту — дуже перепрошую, вона найгірша». Простір знаходився у підвалі італійського павільйону в Джардіні: темний, вогкий та з низькою стелею.

— Найгірший — це найкращий, — відповіла я Джермано.

***



Замовити автобіографію Марини Абрамович «Пройти крізь стіни»

__________________________________________________________

Читати новини видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про мистецтво, дизайн та красу читайте в нашому блозі

Читати блог ArtHuss


Наверх