архітектура дизайн дизайн інтерєру про книжки arthuss рецензії на книжки arthuss

Юліан Чаплінський. Рецензія на книгу «Архітектура щастя»

Юліан Чаплінський. Рецензія на книгу «Архітектура щастя»

Юліан Чаплінський

Рецензія на «Архітектуру щастя»


Скажу відверто, я купив цю книжку ще 2013 року в російському перекладі, бо мене привабила назва. Вона справді інтригувала. Я нічого не знав про автора, та й не хотів знати на той момент. На мене чекала тривала — приблизно добу — поїздка потягом, і я просто шукав у книгарні невеликі книжки, які прочиталися б за день і не дали знудиться в купе. Та вже з перших сторінок я усвідомив, що в руках у мене не просто книга, а щось беззаперечно екзистенційне. Щось не про архітектуру як таку, а про сенси. Сенс архітектури поза моєю професією, поза моїми «професійними» уявленнями про фах, — а радше пов’язаний із життям, із його сенсом, із його вічними сумнівами та пошуками. Десь до половини книги в мене було враження, що таке може написати старий професор, який років п’ятдесят щонайменше навчав студентів «правильності» архітектури, або якийсь знаний архітектор — чи то Норман Фостер, чи Рензо Піано, — який побудував об’єкти по всьому світі, на всіх континентах, змучився від довгої кар’єри, придбав бунгало на острові серед моря, сів і записав роздуми про своє життя в архітектурі. Щойно повернувся додому, я поліз у нетрі інтернету, аби подивитися, хто ж такий цей де Боттон. Яким же був мій подив, коли я побачив молодого, приємного з вигляду чоловіка з відкритим поглядом і широкою усмішкою. Виявилося, що це філософ і журналіст, який однаково майстерно пише про архітектуру, про любов, про подорожі та про різні аспекти життя. Пізніше я з не меншим захватом прочитав його «Мистецтво мандрувати», хоча та книжка вже не подарувала мені катарсису, який я переживав, читаючи цю, яку ви тримаєте в руках.

Юліан Чаплінський. Український архітектор, урбаніст, публічний та політичний діяч


Навчаючись фаху архітектора, кожен рухається приблизно тим самим шляхом. Майже всі школи архітектури виховують у своїх учнів дві риси: прагнення навчитися робити лише видатну архітектуру — і прагнення забудувати все навколо. Архітектори з часом обростають снобізмом більшою чи меншою мірою, за гарними гаслами й теоріями переважно ховається банальне прагнення визнання й марнославство, а конкуренція між студентами з’являється вже на екваторі університетського навчання. Архітектурний егоїзм не зупиняється переважно ні перед чим. Навіть такі визнані архітектори, як Норман Фостер чи Вольф Прікс, без жодного сумніву візьмуть гроші за проект від авторитарної влади заради втілення своїх амбіційних планів; швейцарці Герцоґ та де Мерон без жодних політичних міркувань будують стадіон у Пекіні, і їм байдуже, що китайська влада тероризує Тибет. Але я не про політику, бо такий вибір перед архітектором стояв споконвіку — ніхто не уявляє собі, що робилося в стародавньому Єгипті, але храми в Луксорі та Карнаці стоять досі. Навряд чи той час був гуманнішим за теперішній. Архітектори розуміють, що їхні споруди проживуть довше, ніж вони і влада, а нинішні порядки не мають великого значення, бо через п’ятдесят-сто років усе буде інакше.


Один мій колега запитав, чим відрізняється урбаніст від архітектора. Я відповів, що архітектор, коли огляне ділянку міста, запропонує щось добудувати, розбудувати чи реконструювати — у будь-якому випадку він захоче втрутитися в середовище; натомість урбаніст у цій ситуації вивчить людей і, можливо — або й напевно, — скаже, що не треба будувати нічого! Так, світ змінився. Із XVIII по XXI століття людство набудувало стільки, що вже мало не в кожному куточку планети будь-хто може просто обирати між численними стилями й конструкціями. Нікого вже не дивує китайська пагода в копенгагенському парку Тіволі, хоча колись це була екзотика; нікого не дивують неокласичні висотки-«людяшники», які стоять на Глибочицькій у Києві — а поруч парк-памятник Алієву в азіатському стилі. Обидва ці об’єкти не мають нічого спільного ані з Києвом, ані з Україною, ані з цією історичною вулицею. Причина їхньої появи лежить виключно у площині амбіцій кількох багатих, але дуже недалеких людей. Колись я думав, що це тільки у нас так, але виявилося, що так майже скрізь. Іще починаючи зі стародавніх Єгипту й Вавілону архітектурні символи поставали волею самодура-правителя, а нещасному марнославному архітектору доводилося бодай у якусь логічну канву вкладати нестримну енергію свого замовника. Доля таких об’єктів переважно однакова. Вони або зникають, як вавилонська вежа, або кардинально змінюють своє призначення. Наприклад, палац Діоклетіана впав і переродився в розкішне місто Спліт на березі Адріатичного моря, а терми того ж імператора перетворилися згодом на розкішну церкву в Римі.


У наш час архітектурна форма від зіркового архітектора вже не є пігулкою суспільству, яка має щось вилікувати. Громади, розбалувані досягненнями будівельних технологій, уже не радіють появі нового об’єкта зі напевскла та металу, не дискутують, у якому стилі його має бути збудовано, а навпаки — думають, чи зробить цей об’єкт їхнє місто комфортнішим, а їх самих — щасливішими. У громадських дискусіях про театр на Подолі, у пов’язаному з ними бурхливому інформаційному потоці й ображених голосах ненависників сучасної архітектури я не побачив головного — щастя містян від того, що в їхньому місті з’явився ще один театр. Це відійшло на другий план. Бо люди вважають, що їх обманули, у них забрали чергову часточку «щасливого» минулого, краси й масштабу вулиці, яка закарбувалася в їхній пам’яті, побачена на поштівці ще в дитинстві. Громада Штудгарта так само не оцінила добрих намірів влади розвинути залізничний вузол головного вокзалу. Старі дуби в парку, який довелося викорчувати, виявилися для них суттєво важливішими за економічний прогрес міста. Усе закінчилося трагічно — один із активістів загинув від стусана поліцейського, а мер пішов у відставку. Я не маю жодних сумнівів, що архітектура цього нового вокзалу була б прекрасною і вельми дорогою. Але в наш час архітектура вже не підпадає під оцінювання за класичними критеріями. Це вже ніяка не застигла музика, як часто її називають ідеалістичні поціновувачі. Це виключно процес і результат планування.


Напевно, щоб зрозуміти сучасну архітектуру й пробачити їй її бездушність, треба бути філософом, як-от Аллан де Боттон, треба дивитися на форму, розуміючи контекст часу, у якому ми живемо. Розуміти, що не середовище робить нас щасливими, а наш внутрішній світ і погляди. Утім, якісне середовище справді може створити всі умови, щоб це почування зберігалося й розвивалося.


Сподіваюся, старі міста Європи й України зокрема ніколи більше не зазнаватимуть невдалих експериментів над собою, а перепланування наших міст буде предметом тривалих і вдумливих дискусій, що спиратимуться на досвід, повагу та любов до соціуму, його моралі, принципів та історії. Архітектура почне вимірюватися не метрами квадратними, а якісно іншими показниками, припиняться суперечки про «гарне» й «негарне», про красу й потворність, бо на перший план має вийти людина в архітектурі. Людина як точка відліку, як оцінка всього в цій царині. Основним інструментом архітектора стане не олівець і ватман, не комп’ютерна програма, що створює модель, а спостереження й аналіз, тривалі дослідження середовища та людей. Суспільство вже до цього доросло.


У мудрих книжках пишеться, що людиною керують лише два тваринні інстинкти: продовження роду та самозбереження. Мовляв, це інстинкт самозбереження спонукає нас купувати дорогі безпечні авто, будувати свої будинки-фортеці, обносити їх височенними парканами тощо. Але більшість тих людей, що вже мають і маєтки, і паркани, і охорону, і решту благ, зазвичай не почуваються щасливими. Натомість мешканці Копенгагена, які в мокрий сніг і вітер шурують велодоріжками поміж розкішних фасадів свого міста, вважаються найщасливішими людьми. Може, у них інстинкт самозбереження інакше працює?


Пошук свого щастя — головне екзистенційне питання в житті кожного. Ми можемо йти дорогою життя, калькуючи звички та традиції батьків, можемо експериментувати, помилятися, а потім іще раз помилятися — і відтак користуватися виключно своїм досвідом. А можемо вивчати чужий досвід і чужі дослідження світу навколо нас та світу архітектури зокрема.


Власне, що дає автору можливість так майстерно володіти матеріалом архітектури? Безперечно, спостережливість. Жити і спостерігати світ, помічати різні його сторони — великий дар і, безперечно, королівське мистецтво. Хочеться, щоб кожен із нас хотів і вмів читати архітектуру наших міст. Хочеться, щоб це вміння робило нас щасливішими.


Можливо, і ви, коли прочитаєте цю книжку, спробуєте так поспостерігати за середовищем, як уміє Аллан де Боттон, а можливо, вам це вдасться зробити ще доглибніше й ще яскравіше…

Щастя нам усім!



Замовити книжку «Архітектура щастя»

__________________________________________________________

Читати новини видавництва ArtHuss

__________________________________________________________

Більше про мистецтво, дизайн та красу читайте в нашому блозі

Читати блог ArtHuss

Наверх